Володимир Білас
Одна біда повчала другу:
«Іди до тих, хто чинить зло,
хто шкодить братові чи другу,
до кого щастя не прийшло».
З’єднались у полі дві долі:
блакитна волошка і мак.
А вітер гойдав мимоволі
голівки пелюсток усмак.
Синіли волошки грайливо,
Що за вино, коли воно
підробне?
Фальшиве слово, як полова, –
не добре.
Одна брехня на злобу дня
підкупна.
А правда в тім, що є не всім
доступна.
Що за думки, в яких шпильки
смертельні?
Неначе спека-небезпека –
в пустелі.
Не пий до дна того вина,
що ллється
підступним шляхом-переляком
до серця.
Річки надвечір тихі та прозорі,
вмивають плесом схили берегів.
Купаються у водах ясні зорі,
не знаючи про підлість ворогів.
Виблискують таємно й мерехтливо,
І кого це найбільше кленуть на землі?!
Брехунів та убивць, диких орд недолюдів.
Це ж, звичайно, паскудні, бридкі москалі,
що завжди пхають носа гидкого усюди.
Без дотепного слівця
вся розмова як полова.
Без легкого вітерця
гай дрімає, спить діброва,
та шепоче листя стиха
За вікном розплакалося небо.
Стало мені сумно, далебі.
Може, десь за лісом чи за степом
хтось поліг в запеклій боротьбі.
Твої очі як озерця.
В них скупатися б мені.
Поплисти б до твого серця
і пірнути в глибині.
Опале листя під ногами
життям погаслим шелестить,
немов нагадує, що з нами
те саме буде в одну мить.
Хто говорить правду,
той за неї гине.
А хто бреше в очі,
зрадить щохвилини.
Зрадить Батьківщину,
друзів, рідну неньку.
У страху, тривозі
житиме жирненько.
Хто лякливий зроду
і тремтить, мов заєць,
в того душа в п’ятах,
в нору заповзає.
не боїться смерті.
Та думки в хоробрих
щирі та відверті.
З ними хоч до бою
можна стати гідно,
захищати разом
землю свою рідну.
Чесних і сміливих
нас уже багато.
Тільки нам під силу
зло перемагати.
Безмежна любове моя,
ти як мрія,
як радісний спів солов’я,
як зірка далека,
що в небі зоріє,
