Володимир Каразуб
Заклавши руки за спину ідеш,
Неначе в’язень, злий на власне місто,
І хмара суне наче корабель
Який колись покинув Монте-Крісто.
27.07.2023
Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,
І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,
Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,
А хвилі у зборах завіски неначе волосся
Спадає в кімнаті великим потопом нічним.
Посічений зливою простір. Портик.
Над портиком небо і сонце в контурі,
Дрімає під сонцем осіння готика
Лісу,
І люди, забуті в своїй неволі
Стоять.
Цей світ не каже: ось твоя межа,
Хоч креслить площі, вулиці і храми,
Безмежну карту де кишить життя
За вікнами трагедії та драми.
Він каже: слухай, можеш то не будь,
Як блудний син, навчайся в Соломона,
Ти казала: "живемо допоки є сніг", —
І пішли снігопади від грудня над нашим містом,
І ми скаженіли від щастя, від снігу, що падав до ніг,
Як ночі стелились прозорим легким батистом.
Ти казала: живемо допоки є сніг, —
Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серці－жодної, погляд －спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Чи не краще писати про те, що світ невпинний,
Про відстань, в парсеках до інших планет, в а. о.
Що ближче до Сонця, як відстань до тебе, що ти не-
Відомо чи зможеш відкрити в собі любов.
Про те, що пульсари частіше з’являються небом.
І наче кепкує над блідістю рук твоїх -
Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.
Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,
Що вони заганяють скіпки свого проміття
Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад
Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,
Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь
Він так завзято говорив неправду,
Що й сам повірив сказаним словам,
І кинувшись в розпусту з головою,
Та будучи обманутий собою
Він опинився з нею сам на сам.
Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,
І небо чорне,
І місяць спілий –
Хвилює, квилить,
Як буря морем.
А в ньому тоне
Це блазень блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
