Володимир Каразуб
Волосся її,
Мов хвилями,
А хвилі –
Холодними милями,
Гойдають
Пустими вітрилами,
Він подумки схопився за голос теплий.
Навпроти вечірнього сонця початку осені,
За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,
Без хвилинної стрілки.
З її ходою,
А точніше, з її відходом виникали питання,
Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Ці очі бурштином налитої антики,
Погляд, і пишно заплетені бантики.
Архаїка часу жіночих очей,
Мільйони безсонних банальних ночей.
Живопис, музика… любов одинока,
І фантики, фантики – смерть вирлоока,
Цей літній день облизаний емаллю
Пам’яті,
З пустим сервізом, де пустими
Чашками,
Я випив день упавши в ночі
А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,
І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?
І я поцілунком у коси твої заплету
Теплу ніч, і весну повабну.
І побачиш у росах запалених на гілках
Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману
То був невеличкий мотель при в’їзді в Мукачево
Біля двору якого височів пагорб із Замком, а неподалік розкинувся автосалон
Де я вперше надибав богомола.
Власника мотелю ніколи не було,
А замість адміністратора та кухара була юна жінка з п’ятилітньою дочкою.
Окрім нас – нікого.
Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому вдумливо не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Так легко обривається в тобі
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Можливо так дивилися на місяць
В одні із тих часів, що барельєфом
Лежать в монастирях, в музеях, книгах
І думали, що бляклий медальйон
Ще трохи повисить і на долоні
Впаде і зорі сколихнуться в ніч —