Володимир Каразуб
Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому вдумливо не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
І як дивитися на краплі, що з крон звисають?
В них повно сліз з очей твоїх,
З твоїх вільготних вій стікають,
І патока написаних дощів
Заводить свій безкровний солілоквій:
«О сиро тут, і холодно, і мокро».
Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові
Так легко як, так просто як птахів
Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Цей вірш видавався йому безкінечним шляхом
Пекучого сонця
Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,
Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,
Воєн, що розливали Червоне море крові
Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,
Ти скинеш все крім паволоки міфу
З готичних вітражів очей, хай скільки вперто
Вітатимеш геометричність ліній
В кубічній монохромності хай-теку.
Наповниш нефи диханням прозорим
В тобі я бачу гомінкий вертеп,
Пістряву веремію перед святом,
В тобі не мало витрат і потреб
Але в любові щастя не багато.
Хоч мова в тебе ніжна та пуста,
Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,
Жертовник сну в її глевких очах,
Займає дух паломника сліпого,
А в них безодня, а над нею птах,
Холодні води, що на дні морському.
Ти вільний зір приковуєш до вуст
Тримаючи усесвіт на бретельках,