Максим Марков
Я хочу в обіймах твоїх потонути,
усе в цьому світі скоріше забути.
Моя незрівнянна, кохана перлина,
красуня весела, най сонячна днина.
Ти ніби наркотик, моя евтаназія,
Я брехав, і робив це красиво,
та найбільше брехав собі.
Та моє існування, не диво,
має сенсу, як моря в трубі.
Я брехав, і забув де є правда,
Отличный день, чтобы жить,
и чудесный, чтоб умереть.
Зачем миру песчинкой служить,
но в нём ничего не уметь.
Шикарный день, для прогулки,
Якби ти була сигаретою,
скурив би одним затягом.
І ніби в холодному морі,
я був би твоїм варягом.
Ковтком вогняної води,
Брудні мечі у ангельських руках,
чистіші світла крила у крові.
Білі мов, хмари, ангели у муках,
не втримали ті леза в рукаві.
Усі чорти зарізані й забиті,
За тебя я продал бы рояль,
перо, чернила и скрипку.
Что б лица с твоего вуаль,
я снимая увидел улыбку.
От любви написал бы роман,
Нічні думки здійняли знову бунт,
вже місця мало їм у тій макітрі.
Ніби з-під ніг там зник і навіть ґрунт,
і кольорів немає на палітрі.
І подушка відчує ріки сліз,
Не гральні карти і вино,
розум, характер, мов пантера,
очі - кришталь, душа - кіно,
досі сама, без кавалера.
Вродлива відьма молода,
Дякую вам, що дарували мені сльози,
забув їх смак і вид не пам'ятав.
В руках застрягли колючки від рози,
своє життя і щастя не спіймав.
Дякую вам, хоч не були ви щирі,
Останній рік у рідних стінах,
і далі вже не школярі.
А випускний, мов по годинах,
чекатиме на нас в цьому дворі.
Останній вальс, і сміх і сльози,
У деревах, за каштанами, кленами,
я ховаю себе від дощу.
Проживаючи миті за сценами,
думи легкі вже не відпущу.
Кожна крапля, що падає з неба,
Давай стріляй,
знаю, що знов промажеш,
як ще колись по кнопці блокування.
А якщо влучиш,
то не помру, не страшно,