Максим Марков
Скоро фінал ліричної п‘єси,
актори в азарті, тріпочуть серця.
Та немає на сцені красуні принцеси,
її не було на уривках творця.
Кульмінації штиль, і у залі напруга,
Я самурай,
мой путь тернист и очень неразборчив,
а цель так глубока, что не ясна.
Я белый снег,
среди кровавой ночи,
У літні ночі замерзають руки,
в туманних днинах загусає кров.
Блукають у саду під скрипки звуки,
в надії, що колись зійдуться знов.
Відлунням долинає сміх,
Ти мій магніт,
моя любов,
мій "бехеліт",
кипіння кров.
Моя красуня,
В будь-яку мить це може закінчитись,
через невдале влучення арти.
І чисте небо більше не побачать,
кілька сердець, розірвані шматки.
Кілька життів змушені зупинитись,
Твій силует у темряві туманній,
дає надію на ясний світанок.
Твій погляд перший, чи останній,
жадаю більше, ніж сніданок.
І твоя посмішка, мов бритва,
Любов - лише мед і отрута,
солодка, запашна, смертельна.
Ніколи людством не забута,
і в жертвах виборі ретельна.
Ніби хижак, вона полює,
Собі забрала головную роль,
у цій виставі ти тепер принцеса.
В ролях я був і блазень, і король,
це не погіршує акторського процесу.
І музика лунає лиш для тебе,
Я тебя не боюсь, да и толку,
твои зубы меня не пугают.
Я вместил все ножи в одну полку,
где без слов меня тихо ругают.
Ты - мой зверь, и мой ангел хранитель,
Не було дня, коли не жалкував,
не було дня без долі каяття.
Себе до батареї прикував,
в палаючому домі забуття.
Пройшло немало часу, а я досі,
Она вскрылась сегодняшней ночью,
пока я так невинно спал.
Свою душу измучала волчью,
я с утра пробежал весь квартал.
Я избил полицейского в форме,
Меня терзают мысли,
и в море бытия.
Передо мной повисли,
сомнений и нытья.
Скалы, что выше неба,
