Максим Марков
Збреши мені, хай буде це неправда,
усе, що так здавалося мені.
Єдиним вірним кроком, добрим знаком,
які я так шукав, мов неземні.
Збреши мені, як букви всі отруйні,
Я знаю, тобі болить,
я бачу, як ти це тримаєш.
Тобі стало так важко ходить,
на плечах сотні дві підіймаєш.
І думки, і слова, і події ж,
Вы любите друг-друга вечность,
вместе радуйтесь ещё больше.
Ощутите всю дней быстротечность,
проживите вдвоём подольше.
И души в любимом не чая,
"Біле"
З тобою так чудово,
в душі для тебе слово.
Чарівність і любов,
мов на папері кров.
Пусть всё катится к чёрту,
я знал.
Я прижму себя к борту,
в финал.
Ни к чему мне жалеть,
Якби я був поетом,
то написав вірша,
були б думки ці платні,
то був би без гроша.
І був би музикантом,
Між густих лісів, і старих стежок,
поміж скель гірських, і сухих річок.
Між боліт, полів, через ріки й гори,
крізь міста і села, нічиї простори.
Де безкрайні лани цвітуть,
Який же чудовий ранок,
як красиво співають пташки.
Ні мотузки немає, ні склянок,
і на місці мої кишки..
От би чаю з лимончиком,
десь на березі моря.
з печивом, цукерок горщиком,
і ніколи не знати б горя.
От би квасу з кухоль чи два,
Я помню тебя,
ищу всё глазами,
твой облик, твой вид,
пред собою глядя.
Ты будто мираж,
Лиш не наврочити б на наш зв'язок,
ваша помада у очах моїх палає.
До поцілунку нам залишився лиш крок.
і що робити з цим, нажаль не знаю.
Тендітні руки на моїх плечах,
Вона лиш статуя богині неземної,
а я - примат, що тільки з пальми зліз.
Милуюся я нею лиш одною,
тут тільки я, вона і теплий ліс.
Із каменю космічного ґатунку,
