Максим Марков
Ти поховай любов посеред хмар,
і розжени їх вітром свого серця.
На кладовищі стільки не бува примар,
скільки зірок без тебе обійдеться.
У шумі ти бажаєш тишини,
Ваше життя - суцільна лажа,
не бачу сенсу плити по шаблону.
І доки хтось стирає з пики сажу,
з келихом квасу йтиму до балкону.
Я не бажаю жити до століття,
Рисуй мене попелом
малюнком на камені
омитий водою озер
покинутих душ.
Ніби моря хвилі в'ють
Я мудростью никак не обделён,
мой разум чист, и с ним мои слова.
Талантом жить, писав, я одарён,
и я живу, как лунная сова.
Я искрою судьбы направлен дальше,
Сподіваюсь..
Ти так мене не згадуєш,
як я тебе, під ті сумні пісні.
Розтрощеного серця не картаєш,
я закохався і помер в одній весні.
Зустрічати світанки, і заходи сонця,
сміятися, плакати, рвати банти.
Виглядати кохання зі свого віконця,
любити, тримати, в‘язати бинти.
Прокидатися поруч у теплому ліжку,
Моя любов стоїть в центрі столиці,
може когось чекає, може й ні.
Для мене це немає більш різниці,
моя душа тепер на чужині.
Моя любов десь дихає далеко,
Жонглюючи різними масками,
всі граємо певну роль.
І йдемо по життю з підказками,
хто є блазень, а хто - король.
Маскарад світового масштабу,
Ешь мою любовь,
я буду голодать.
Себя увидел вновь,
боюсь всё потерять.
Пей тихо мою кровь,
Суцільна темрява і тиша,
повільний ритм серцебиття.
Тужливі суміші мелодій,
від них немає укриття.
Нічні кошмари і безсоння,
Я перший крок поставив на бетон,
а другим провалився у болото.
Бо у душі я сталь, чи мов картон,
ніяк не зрозумів, а вже субота.
Слова не забуваються роками,
а голоси століттями гудуть.
І в голові ті постаті рядками,
по буквам спокій у душі крадуть.
