Неоніла Гуменюк
В березневу пору,
Сніг біленький підійма
Все вгору та вгору.
І не думає тікать,
Весну не пускає.
Та й струмочки не дзюрчать,
Так кажуть в народі, погоджуюсь з цим.
Якщо досягти чогось комусь вдасться,
Це ним заплановано. більше ніким.
А коли хтось руки чомусь опускає,
Не прагне іти все вперед і вперед,
То щастя і справді він так й не зазнає,
Та позіхнув й пішов тихенько спати,
А вечір-парубок гайнув аж до зірок
І нумо з ними знову жартувати.
Тут нічка-мати стала на поріг,
Сипнула роси на зелені трави,
Що холодом торкнулись босих ніг,
Роси срібляться в траві навкруги,
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.
Між берегами тиха ріка,В твоїй долоні моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,
Доля дарує нам щасливу мить.
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.
І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
Після травневої зливи.
Коханням своїм полонив моє серце
І щасля з"явилися крила.
Жагучі цілунки солодкі-солодкі
Пестили так ніжно-ніжно.
В цю мить ми удвох забуваєм про роки,
У творчих пошуках - всі роки,
Стрімка бурхлива течія
Снаги й горіння.Та неспокій.
Хтось після себе залиша
Дітей, онуків, дім просторий,
Моя ж ліричная душа
У чаєчки біленькі крила,
Ромашок білі пелюстки.
У білому вся наречена.
Приходять іноді й до мене
І віршів білих теж рядки.
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.
Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Кохати і впевнено йти до мети,
Сивії хмари закрили,
Лиш пробиваються зрідка
Клаптики світло-блакитні.
Зіроньки ще де-не-де
Теж із-за хмар визирають
І місяця знову чекають,
(пісня)
Вузесенька стежечка,
Мов стрічка-мережечка
Поміж трав сховалась.
А ти ж, моє серденько,
Літечком вони вже відцвіли,
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.
То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно,
Та душа моя так прагне щастя,