Неоніла Гуменюк
Любов"ю рідних, милого коханням,
Без добрих справ жодного дня не жити
І віддавати більше, аніж брати.
Злих помислів та задумів зректися,
Про помсту й ненависть також усім забути.
Побільше зустрічей і жодної розлуки,
Палають у полі поміж пшеницями.
І хочеться так доторкнутись мені
До них та зігрітись.Згадати про давнє.
В блакиті волошок купатися теж,
Немов у безмежному синьому морі.
А із ромашок віночок сплетеш
В пухкі рожеві щічки,
Дівчинці сили додавало,
А ще воно Марічці
Так ніжно кучері русяві
Пестило із любов"ю
І вередуночці Оксані
Немов Адаму Єва у раю,
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів:"Люблю, люблю".
Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Й сніжинки закружляли у танку,
Не визирає із-за хмари сонце,
Похмуру пору бачимо таку.
Але не треба, друзі сумувати,
Он чуєте вже пісеньку шпака?
І почали пелюстки розкривати
Тепла дай долоням, ніжності серцю й добра.
Осене, осене, тебе ж я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була.
А спогади, спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють, наче бальзам.
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Вона підморгнула лукаво йому
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому
Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її.
Бо ніжилась в купелі теплого літа
Рушником накриті пироги вже спечені.
Нині ж день святковий.Пишно й урочисто
У вінку зеленім йде Неділя Клечана.
Пахучим татар-зіллям устеля долівку
І м"ятою духмяною.А квіти - на столи.
Мені ж матуся вимила голівку
Серед буйних трав.
Закувала зозуленька,
Соловей співав.
Літечко, ласкаве літо -
Золота пора,
Кличе нас в свої обійми,
Із Покровою вдвох обнялись.
Падолист, падолист, листопад,Теплих днів не повернеш назад.
Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,Від Покрови лиш крок до зими.
