Неоніла Гуменюк
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
Це усе для діточок:
І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй,
Недоспала вона ночей,
Вона підморгнула лукаво йому
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому
Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її.
Бо ніжилась в купелі теплого літа
І стовбури мають широкі-широкі.
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.
Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку
Н а старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Обніма крилом,
Клечана Неділенька
Йде до нас з добром.
Стелить на долівоньку
З липових гілок
Та із татар-зіллячка
Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.
Влітку - ягоди солодкі між гіллям.
Черешня милувалась білим цвітом,
Поки людей ватага не прийшла.
Обскубали усе-усе до "бубки"
Та обламали з листям всі гілки,
Їли, набрали в відра ягід й в руки,
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа так рахувати в свято й будень.
Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
Ронить журбу свою соком-сльозою.
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров цідять жадібні люди.
Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.
А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.
Вода ще тепла у ставку та річечці,
Увечері ж б"є ж хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,