Неоніла Гуменюк
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, -від хвороби.
Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.
Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Котиком сіреньким,
Доторкнутись хочеться
До нього скоренько.
Бо як сонце вигляне -
Покотиться далі
Берегом-долиною,
Нині "валентинки" надсилаєм,
Даруємо їм ласку і тепло.
Хай же день святого Валентина
Всім приносить радісні хвилини,
Щоби, наче сад життя цвіло.
Щирих слів для них ми не жаліймо
А човен долі хвиля все гойдає.
Та у душі співають солов"ї,
Наснага творча ще не покидає.
Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов й турбота
І щирі-щирі милого слова,
І завірюха теж розтанцювалась,
Але підсніжником біленьким сніг запах,
В моєму серці поселилась радість.
Бо відчуваю - веснонька іде.
Граками та шпаками заспівала.
А чи струмочком. що в долині десь
Немов дзвіночки срібні
І літечко виграє нині
Так віртуозно ними
Тоді, коли зоря ранкова
Поволі в небі гасне
Й промінчик сонця золотого
Брата-квітня зустрічав білими також.
Хоч ще морозець бере невеликий зрання,
Не бояться аніскільки квітоньки його.
Бо стійкі та витривалі, хоч кажуть - пихаті,
Лиш себе вони і люблять і нікого більш,
Ними ми милуємось у будні і свята,
То й калюжа утворилась
Посеред білих снігів.
Тут же зграя горобців
Прилетіла, щоб напитись
З неї чистої водиці,
В годівничці ж бо маленькій,
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.
А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
По таких пухнастих, як у неї хвіст.
Бо горішків й шишок маленька надбала,Весь запас сховала тут же у дуплі.
Не страшні морози, а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То ж перечекає вона люту зиму,
Щиро порадіє дівчині-весні.
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.
Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.