Неоніла Гуменюк
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.
Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.
В траві сховалися суниці,Черешні червоніють стиглі.
І білий гриб у листі теж,
Його так просто не знайдеш,
Бо тільки в справжніх грибників
Він опиняється в руці.
У полі дозріває колос,
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.
Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
У сонячний день
Розцвіла півонія
Кольору вишень.
Дивиться замріяно
У небес блакить,
Пелюстками-віями
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.
Гілки вона додолу опустила,
Чи холодно їй, а чи ні - хто зна.
Прошу тебе, не плач, берізко мила.
Святковії шати.
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.
І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Наша рідна сторона
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.
Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Барвінком стелилась
І долею вишитії
Літа мої нині
Ідуть уже до осені,
Хоч у серці літо,
Душа ж моя просить іще
Червоненькі ваші личка
Солоденькі й соковиті,
Ясним сонечком налиті,
Вітамінні ягідки.
Хай смакують залюбки
Ними дітоньки малі
Засмаглі вишні дивляться з-під віт.
Крокує світом вже спекотний липень,
Десь хтось шукає папороті цвіт.
А чи знайде,мабуть ніхто не знає,
Та в квітку щастя вірять молоді,
Свято ніжності й любові.
Всі. напевне із цим згодні,
Будьте радісні й здорові.
Хто закоханий - сміливий,
А коли воно взаємне,
То насправді вже щасливий