Неоніла Гуменюк
Понад ставом, понад вербами
Пролітала пара лебедів.
Як в люстерко в плесо чистеє
Вони двоє задивилися
Та й на своє відображення,
Він - Вона у ньому красені.
Тріпочуть золотавим листям,
Про щось шепочуться із вітром
Та нахиляють коси-віти
І ними візьмуться гойдати,
А хто їх буде заплітати?
Матінка-осінь тим берізкам
Сніг розтопив, підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.
Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед зими - весняне диво -
Тихо-тихо травами.
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків. жовтих жабок.
Малим мало й мало.
Щоб здоровими зростали.
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.
Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
Зробились жовті із зелених,
Намистечко у кілька низок
Калина береже для мене.
Осінь художниця з мольбертом
До лісу стежкою крокує,
Дарує золоті мережки
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.
А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче птахи вже понесли
Далеко-далеко кудись.
А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Я красою її неймовірною.
Скільки тих таємниць іще сховано
На самому дні скрині осінньої.
Ще не вивчено й не розгадано
Усього, що є в доленьці осені.
Та приходом своїм вона радує,
Ягідки-намисто в калини, мов рубін.
Твою підтримку, любий я відчувати хочу,
Бо ти такий хороший, у мене ти один.
І шурхотять листочки під нашими ногами,
Коли за руки взявшись отак йдемо кудись,
Тепло ми відчуваєм, любов також із нами,
У серці ватра - звуть любов"ю,
Яке ще б"ється лунко-лунко
І плаче радості сльозою.
Хоча воно й сумує часто
Та ніжність ллється в нім струмочком.
Оце і є те справжнє щастя,
Рожеві й білі сипав пелюстки
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював Зірки.
Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелюстками тюльпанів.На калині
