Неоніла Гуменюк
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
В колиску Вечір Сонечко вкладає,
Бо дуже натомилося за день.
І вмощується Ніч на бильці скраю
Та перед сном співа йому пісень.
А як Світанок прийде - Ніч покине
Колиску ту гойдати й утече,
Серед буйних трав.
Закувала зозуленька,
Соловей співав.
Літечко, ласкаве літо -
Золота пора,
Кличе нас в свої обійми,
Я красою її неймовірною.
Скільки тих таємниць іще сховано
На самому дні скрині осінньої.
Ще не вивчено й не розгадано
Усього, що є в доленьці осені.
Та приходом своїм вона радує,
Підкралася й до мене крадькома
І сріблом мої коси посипаєш,
Вже літечка квітучого нема.
Воно було барвисте і веселе
Та вигравало райдугою фарб
Й мене манило тисячами зваб,
А човен долі хвиля все гойдає.
Та у душі співають солов"ї,
Наснага творча ще не покидає.
Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов й турбота
І щирі-щирі милого слова,
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті,
Квіти гарні, ніжні, горді.
Вдача в них уже така -
Світ споглядати звисока,
І пахне свіжістю приємною від неї.
А час так стрімко і невпинно лине,
За ранком день і полудень, і вечір.
Та нічка темна або вся у зорях
Минає непомітно, ранок знову.
Отак спливають швидко дні і роки,
Дивляться сині оченята.
Це винограду грона густо
Донизу почали звисати.
Стиглі, солодкі, соковиті,
Дала їм сил багряна осінь,
Покуштувати тебе просять,
Пролягла між трав
До тії хатини,
Де ти виростав.
Там твоє дитинство
Бавилось в "квача",
Потім юність квітла,
Метелик літав,Жовті свої крильця
Сонцю підставляв.
Він ніби промінчик
Крихітний його
І яскраво світить
Міні-літачок.
Взяла. як ішла у гості,
Щедро його розсипала.
Кругом біло-біло стало.
Вітер срібло те збирав.
Кучугури намітав.
А мороз сердитим був,