Леся Приліпко-Руснак
Ти – моєї душі щемні струни
Ти – сонце мого горизонту
Ти – дарунок коштовний Фортуни
Ти – ніжні хвилі мого Геллеспонту
Наше щастя ховається в тиші
Багряне листя стелилося,мов килим
Старі будинки – казкові кораблі
Ми блукали українським Римом
Де колись кохали королі
А осінь всміхалася мудро
Він притис до себе міцно скрипку
Лише вона йому лишилась у житті
А він на бідолашну схожий рибку
Яку на суші залишили в самоті
Колись він грав натхненно
Їй до болю хочеться в мансарду мрій
Де помешкання просякнуте трояндами
Куди ніколи не вдереться буревій
І не звабить світ порожніми принадами
Там кидає сонце відблиск полум’яний
Сьогодні прагну тиші і мовчання
Вшанувати щоб героїв Крут
Що йшли за Батьківщину на заклання
Рятувати Неньку від червоних пут
І зійшлись в кривавім поєдинку
Не питай мене чому сумна
Не питай чому не посміхаюсь
Не пропонуй солодкого вина
Не лізь у душу! Я не каюсь….
Не гай часу на пусті теревені
Не накопичуйте,людоньки,образ
Їх каменем на серці не тримайте
Бо живемо ми всього лиш раз
Кожна мить безцінна – пам’ятайте!
І як би часом в грудях не боліло
Дощ тупоче парасольками уперто
Закличним вогником блимає таксі
Смакує осінь солодке «Амаретто»
Шепоче вітру за презент: «Мерсі»
А десь розлука влаштовує прем’єру
Ми сховались в квартирних в’язницях
Де мало простору,мало тепла
Де Справжність дріма на полицях
І панує ера технологій та скла
Ми зовсім не бачимо неба
Не лише в свята згадайте про жінок!
А й в дні безбарвні і рутинні
Без оберемків змучених квіток
Вітань в чужім словеснім павутинні
Заваріть їм ліпше кави зранку
Дощові краплі стікають прощенням
Старе життя йде в небуття
Нове – приходить з натхненням
І вітер змітає образи сміття
Шаленіє злива щодуху
Дощ грає тихо й неквапливо
Свій осінній, проникливий концерт
Котяра-час потягається ліниво
І малює ідилічно-замріяний портрет
Камін дарує лагідне тепло