Анастасія Пухальська
Люблю дощі я недаремно,
У них неперевершена душа.
Холодні слова в світлі сонячних променів,
Чи знаєте ви скільки в світі існує феноменів?
А що вибереш ти, феномен життя чи пам'яті?.
Адже живеш і тонеш весь час, у без пам'яті.
Холодні уста поринають у хвилі байдужості,
Будуйте храми не із цегли й глини,
А із ниток любові у своїх серцях.
Не виставляйте ви себе святими,
Бо ви такими є лише на папірцях.
Убив, украв чи зраджував коханим
Страшний 45, болючі слова...
як згадую їх - душа завмира.
Дідусь мені часто розповідав,
Як він Батьківщину свою захищав.
Було це давно, півстоліття назад
Він був молодий, зовсім юний солдат...
Він покорив мене своєю величчюВін заманив мене в свої сітки.І я для нього стала здобиччю,Промив собою всі мої кістки.
Чому болить душа моя, скажи мені Мамо!
Чому тонкі зап'ястя і бряклий живіт
Чому життя моє ще не забрало, Мамо!
Страшне це горе, проклятий світ.
Нема бабусі, поряд уже з нами
Зупиніться! Не створюйте ідолів,
Не живіть ніби стадо овець.
Ми будуємо елюзію з важелів ,
І не знаєм, що сьогодні за день.
Зводимо храми до неба самого,
Там де сходить і заходить сонце
Там де обрій весь окутує туман,
Всесвіт нам дарує незнайомців
І дає нам таємничий той дурман.
Й на шляху тернистім і далеким
