Лисенко Євгеній
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
Люблю дивитись як ти спиш
і так спокійно на душі.
А за вікном вітри шепочуть,
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Згасло світло в одну мить,
так тихо стало по всій хаті.
Лиш пару свічок тут горить,
бабуся молиться в кімнаті.
Щоб вітер стих і буря лиха,
не принесла в цей час біди.
Упали зернята на чорную землю,
крихкі на беззахисні з синього неба.
Кому зглянеться доля зачепитись та жити,
а хтось і не відчує себе у цьому світі.
Заплачуть небеса, надію дадуть,
на світанку зернята швидко проростуть.
Любов'ю сповнені очі твої,
добрі й водночас сумні.
Так легко було закохатись,
в глибинний світ твоєї душі.
Тяжкою працею стомлені руки,
життям пройдене крізь голод й війну.
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Блукаю стежками, полями, містами.
Ще в грудях болить, ще чути биття.
Не печаль душу свою, сумними думками.
Дивись там комета, це наше життя.
Свій шлях із запалом почне поміж зірок,
між холодним обрієм пронесеться космічним.
Шепочуть ясени вночі,
десь зірка ледь стала виднітись.
Блукає вітер в самоті,
ледь чути дальнім ехом в тиші.
Десь поміж сосен і дубів,
хащами лісу, сяйво дивне.
Хоробрий, сильний та безстрашний,
за правду він тримає меч.
За що хто знає ці страждання,
війна людей не знає меж.
І гинуть душі тисячами,
за того у кого її нема.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
