Андрій Малярик
На кухні запах смажених котлет,
І суп в каструлі смачно так кипить,
А я собі навіяв про секрет,
І так невчасно, прямо у цю мить.
Дружина, як завжди, кудись спішить,
І голосом команди віддає.
І я згадав, згадав все до дрібниць,
Випив холодну чашку кави,
В думках майбутнє України.
Бентежить те, що буде з нами,
Як обійти лихо руїни?!
У гуглі вводжу текст «новини»,
Та як на зло «сайт недоступний».
І що ж чекати нам щоднини!?
Злипаються очі від сильного чаю,
Від чорної кави забилися плечі.
Я вкотре від себе самого тікаю,
Врізається в голову стомлений вечір.
П’ять років тому̀ я піддавсь твому флірту,
Не так, щоб аж сильно, та досить відверто.
Сто раз пожалів про ту випиту літру,
Коли повагу розчавили безпощадно,
І без уваги залишѝли жити в му̀ці,
Коли і друзям довіряти стало складно,
Я вирішив довіритись собаці.
Найкращий друг, який не вимагає
Аплодисментів, похвалѝ, і навіть,
Коли зірвешся, ну, життя, буває,
Чому життя таке несправедливе?
Розчарування, біль, душа болить…
Всі, як один, ми вклали свої сили,
У відповідь: «Забудь ти щастя мить»
Чому життя таке одноманітне?
Сонливий ранок, чашка кави і TV.
І свято мами стало непомітним,
Чому ви кажете, що ви щасливі?
А позао̀чі плачете в подушку.
На публіці завжди хороші й милі,
І цим приховуєте сум свій влучно.
Чому ви кажете, що ви багаті?
Що забезпечені усім і незалежні.
Але при цьому живетѐ ВКонтакті,
Знову пройшла не привітавшись,
На тобі сукня з декольте.
Ти горда й пафосна, як завжди,
Не помічаєш вже мене.
Всі довгих десять років в прірву,
І «щирі» ті свої слова,
Штовхнула ти у чорну дірку,
Я не хочу будинок у моря,
Не прошу̀ я картини Моне.
Що ж поробиш, так випала доля,
Мене втішить хороший сонет.
Не потрібні манірні вистави,
Та й «кохаю» твоє – вже брехня.
І, будь ласка, не шли телеграми,
Ти взя̀ла все, що найдорожче,
Що найцінніше і близьке.
Ти зникла тінню серед ночі,
Тільки забула про одне.
Неначе звір, що під прицілом,
Ховалась ти усе життя.
Для тебе все буденно й сіро,
П’ятнадцять літ вже ваша посмішка не сяє,
Злетіли пташкою від нас Ви назавждѝ.
Дідусю рідний, нам Вас так не вистачає,
Турботи Вашої, любові, доброти.
Та смерть підступна відіграла
Останню ноту із мелодії життя.
Родину огорнула чорна хмара,
У кожного птаха є своя̀ пташка,
У гордого во̀вка – вовчиця.
У когось, мабуть, є улюблена чашка,
У кожного пана – цариця.
У ста̀рого дуба є довге коріння,
У озера тихе є дно.
У квітів тако̀ж є дрібненьке насіння,
Пожовкле листя в унісон злило̀ся
З травою, що виблискує на сонці.
Цвіте і пахне жита райдужне колосся,
А вітер сильний причаївсь в сторонці.
На небі зорі з місяцем привітно
Танцють вальс й веселі, наче діти,
Їх не злякає дощ та град той грізний,
