Анна Багряна
Свято Купала – ніч не для іноків,
Іноді хочеться трошки несвятості,
Багаття багатого,
вінків та віників,
А ще – якоїсь первісної радості,
Смикання кетягів стиглої ночі,
Жару жертовного, що попід полум’ям,
Голими п’ятами першого “хочу”
Кожним кроком себе катую,
З кожним роком стаю мудріш.
І ніколи ніхто не чує,
Як зітхає мій кожний вірш…
Певно, впевнені, що – не варто,
Коли ватра в мені горить.
Так не хочеться жартувати –
Як не хочеться говорить!
Неандертальці, пітекантропи…
Ми живемо так, як хочемо жить.
Шлях із варяг у Центральну Європу
Через поля українські лежить.
Маємо все і не маєм нічого,
Ділиться люд на холопів і знать,
Чути тривогу в дніпровських порогах:
Бога нового будуть скидать?
Так небесно-небесно дихає
Тихий ранок Весни
Ранньої.
Вітер музику з серця вихопив
І поніс в твої сни,
Аню.
Ти відчула вологість подиху
Крізь гріховну ночі
Коли зорі вгорі примружаться
Над проваллям земних низин,
Ти додай до своєї байдужості
Кришталь моєї сльози.
Ти згадай зіниці зволожені
В таємничім житті орбіт,
Через янгола подорожнього
Непереобтяжені буденням,
Незачовгані домашніми капцями,
Всі, хто хоче,
Приходьте до мене –
Посміятися.
Засновую нові традиції –
Не молилась, не каялась,
не падала,
не плакала,
Не ходила в ніч
на Івана Купала
Шукати білого
цвіту папороті.
Не чекала, не сподівалася,
Над посіченим січнем
Від зимової стоми
Стоїмо
пересічні
незнайомо-знайомі.
Кожен погляд – як здогад,
Кожен порух – як слово.
І чекаємо Бога
Самотній сум розіп’ятої п’ятниці,
Зітхає день у сутінках годин,
Бо він один.
Нема йому порадниці
Над мороком непрощених провин.
Зітхає день.Не плаче – лиш зітхає,
Бо хмарам сліз проронених шкода.
Чия біда
Спиваєш з мене… й залишаєш –
На осміяння й самоту.
Але й у вічності межа є,
Допоки я лишаюсь тут.
Допоки слово – не залізне,
Допоки мрії – ще святі,
Допоки ми, такі нерізні,
Нарізно ходимо в житті…
Цей поцілунок – поза святістю.
І ми – багаті,
бо змогли
В багатті щастя запалати
Посеред сірої імли.
Цей поцілунок – мов дарунок,
Мов нагорода за …гріхи.
Але чомусь гуде фрасунок
У задумі ліси і холодні колоди,
Що оселями стали
Для заблуканих духів…
Вічні душі дерев,
Які порубали
Дужі сонячні душі,
Дужі сонячні руки…
