Біла Лата
Кобилянська й Українка
Ми як ті, хто "хтось" створив.
Листувались, начебто, усе життя,
А бачились так мало... цей момент усіх здивив.
Метро старе́ - поза очима,
У твому серці є маленька згадка:
Про нашу з тобою любов;
Про мене, кофе та твого тата,
Про складність англійських вимов;
Про зорі, що дратують так сильно.
Якщо мене спитають: що,
Кохаю я найбільше в світі...
Розправлю груди й твердо
Скажу — сон. Та його теплі сіті.
Моя кохана — ліжко м'яке,
У моєму рожевому гаманці — пусто.
На моїй душі, що плаче, — тернисто.
Хочу повернутися в рідне місто.
Щоб бачити очами те саме тісто.
Тісто, що двоїсто та вогнисто,
Ліпить повариха, вдіта в намисто.
