Крістік Хрустік
Спокійно, тихо, зі сльозами
Я зашивала пальцями минуле.
Все, що було – усе пройшло між нами,
Хоч ми й нічого не забули.
Банально опускатися до болю
І прикро убиватися думками.
Більше ніколи я нікому не дозволю
Ставати в серці чорними комками.
чому б мені не стати вітром?
чи словом,що лунатиме далеко?
променем сонця,невмирущим світлом?
чи небом,де летітиме лелека?
стати б силою святого одкровення
чи може подихом морозяного ранку?
хочу,щоб в мені жило натхнення,
Не треба слів, давай мовчати.
Це все-життя, а ми в нім люди.
І часом коли хочеться збрехати,
Подумай ти, що потім буде.
Чи треба тобі в щасті, а чи може в горі
Та спокуса, що приведе до грішних дій?
Ми всі тут рівні, всіх брехня нас губить.
так, я дивитимусь на тебе
і відчуватиму твоє тепло
мені нічого більш не треба,
аби ти і щастя тут було.
у тебе такі неймовірні очі
і погляд твій мене заполонив.
я не відчеплюся допоки
ти – муза, та я чомусь тебе втрачаю.
ти десь блукаєш між моїм і не моїм…
і що робити я давним-давно не знаю,
в зимовім серці – літні грози й грім.
мені б хотілося тебе кохати,але ти
вже не один у серденьку та горі свому
і вже не боляче, а хочеться втікти,
я б написала тобі ще багато рим,
які сплетуться у вірші, хоча кожен з них
байдужий тобі. і мій запал стих.
я залишу все собі, але менше з тим.
я б показала тобі увесь цей світ,
підіймала б очі твої до зірок,
цілувала б вії,зробила б ще один крок
ти створений бути вільним,
ти маєш право
курити і пити чай.
та не зливайся із масою
такою одноманітною.
ніколи себе не втрачай!
спробуй змінити це життя,
поки воно тебе не спинило.
Життя… воно таке мінливе..
Ще вчора стрибнуло зі скелі вниз.
Сьогодні – вже прекрасне і щасливе,
Створює в тобі новий каприз.
Для всіх є щастя у житті,
А ми у ньому, як у мрії.
Колись в своєму забутті,
Я раз вже втратила надії.
тремти над подихами ночі,
згорай при спалахах дня
і просто відкрий свої очі,
щоб навколо крутилась земля.
перестань! припини! зупинись!
дочекайся своєї зупинки,
бо коли вже прийде чийсь кінець
розірви мене навпіл
порви мене в шмаття
ми настільки нещасні
і настільки багаті
здається,що досі
ми шукали нас
і вся радісь нас просить
Стій. Нам варто зупинитись.
Ти вже достатньо розпізнав мене,
А я просто хочу звільнитись.
Ти створив в мені дурне й сумне.
Йди,тримати вже набридло
І вітром хай думки у слід здуває.
А те, шо було просто остогидло,
а я пишу й писати буду….
люди, пиво…і трава…
не забуду…
може з блуду
перетворю все в дива.
захлинатись від дихання
і ридати від свободи…
помилки, стежки, страждання