Маріанна Задорожна
Чорна свіча,
Туга в очах,
Гасне вогонь
Поміж долонь
Сяйво свічі,
Вечір пахне ясмином, ясминовим чаєм зеленим,
Розквітають вірші крізь рясне щебетання пташок,
Це нарешті весни пробивається голос до мене,
Проростає ясмин у намисто з холодних зірок.
І несе той потік десь далеко від сутінків сірих,
Порцелянова лялька
З розбитим обличчям,
Крізь тріщини крихітні
Прозирає все те,
Що од світу ховала
Повітря розріджене,
Легкість нестримна
Зміщує погляд
І змушує раптом
Зникнути.
У кутку
Непомітним, маленьким
Зачаїлося слово,
Що шукала давно
І заснуло забуте,
Там, де небо - аквамарин,
Там, де волошки - індиго,
Саторі пливе хмарою
Над полем безмежним.
У чашу стікають сльози,
У чаші хлюпочуть дощі,
Наповнена чаша кров'ю
Неначе гірким вином.
Ту чашу підняти годі.
І як же донести чашу?
Вибило північ на Ратуші,
Прокинулось місто,
Приспане ліхтарями
І кроками перехожих,
Котрі поспішають
Вони блукають рядками,
Вони блукають словами,
Комами, крапками, снами
І все ж не почуті нами.
Місто вподобало зливи
І в небо дивилося сіре
Стуманене небо печалі.
У міста своя журба.
Срібний відблиск хвоста
Під воду утік промінь
Риба майнула на дно.
Холодно.
Холод здійнявся колами
Впала під воду згадка
У просинь неба проситься пташа,
А у покоси вже складають літо,
І тихо осінню скимить душа,
У вирій їй не полетіти слідом
Спекотний серпень ще такий важкий,
