Ніка Ареміх
Я більше не злякаюсь вкрасти сон.
Цілунком розбуджу твої повіки,
Так ніжно пальцями торкнуся скронь,
Що розум стане твій моїм навіки.
Вдихну твого волосся запах знов
Любистком вимию волосся,
Візьму в руки олівець.
Все, що в долі не збулося -
не прийшло і не вдалося -
витираю нанівець.
Я забуття шукаю в щастя митях,
Весною біль глушу своїх думок
І очі, так довірливо закриті,
Дають зробити в невідоме крок.
Мені здається, тінь моя живіша,
Дощ
Ллється крізь шибки
В тінь
І затікає у вікно душі,
Й серце пусте луна відгуком спогадів.
В'ються слова плющем
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
Я божеволію... Чи довго ще лишилось?
Та ні, мабуть, бо змінюється все.
Змінились люди, та й життя змінилось,
Лиш вбивчий смуток зміни не несе.
Минає час; хоч все таке знайоме,
Запроси мене на танок...
Ти не вмієш? Не біда.
Скоро світанок,
А тиша навколо така пуста...
Подай мені руку -
Так хочу йти, тримаючи тебе за руку,
Твій дотик пальцями тримати міцно,
Так хочу жити в світі нот та звуку -
З тобою поруч завжди жити, звісно.
Так ніжно пеститись в твоїх долонях хочу,
Обгорілими руками
Креслиш знаки на пісках.
Той, хто смів тебе образить,
Пізнає страждання смак.
Ти ж не діяла ніколи
Шкоди іншим дотепер…
Привіт, у мене осінь,
В тебе, мабуть, вже зима
Й земля укрита снігом зовсім,
А в мене снігу ще нема...
А я б хотіла падати на листя,
Скажи про все. Про те, що на душі,
Про сумнів ранку, безроссудність ночі,
Про тінь і світло, наслідки причин,
Про все, про що сказати тільки схочеш.
Залиш політику для тіток і дядьків,
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,