Олена Довганюк
Мені б безжальності краплину
Й байдужості міцніший щит
Втопить в мені оту частину,
Що від гострих слів болить.
Скував надовго холод руки
І вуста навік зімкнув
Й перетворив всі дні на муки,
Я так за тобою сумую
Із кожного дня в кожну мить,
Радію,як голос твій чую
І щастя крізь сльози блищить.
Я так за тобою сумую!
Ти – сонце моє,моє небо,
Без тебе я просто існую
Кохана людина – це твій найкращий друг,якому ти можеш повністю довіритися,поділитися найсокровеннішими думками і мріями.
Це той,хто тебе підтримуватиме кожну хвилину життя і не покине в біді.
Той,кого ти не соромишся і кому відкриваєш усю душу.
Хто знає тебе так,як ти сам.
Куди від вас усіх тікати?
Де мені прихисток знайти?
Чи мені виходу шукати,
За течією чи плести?
Чи,може,скажете ховатись
Від ваших вух і злих очей?
Щоб із думками там зібратись,
Віддай мені мою частинку неба,
Нічого більше не візьму у тебе.
Віддай мені назавжди лиш його,
Частинку серця і життя мого.
Тебе благала і просила,
Й чекала,скільки було сили,
Віддай мені тепер його,віддай,
Натомість, все що маю – забирай.
Так добре,коли спокійно,
Так важко коли тривожно
Так хочеться жити вільно,
Те хочеться,що не можна.
Улітку нам хочеться холоду,
Старіти нам хочеться змолоду,
Узимку ми хочем тепла,
Хто вірить,хто любить
Вкраїну свою,
Хто віри не губить
В безкрайнім бою,
Той радше згорить
Пекельним вогнем,
Той радше загине
Під вражим конем,
Подаруй мені ту мить безцінну –
Щасливу,неповторну мить,
Щоб знову запалав нестримно
Вогонь у серці,що горить.
Подаруй мені той погляд,
Який завмерши я зловлю,
Залиш в мені той спогад,
Україно моя, Україно!
Тебе ворог кидав у вогонь
І народ ставив твій на коліна
Й відправляв до безмежних безоднь.
Скільки ти віддала й потерпіла,
Як тоді берегла свій народ?
Кров’ю землю твою окропили,
Не хочу чути більше я брехні,
Дай краще думки твоєї осягнути.
Скажи лиш правду,скажи її мені!
Бо це єдине,що хочеться почути.
Забудь про почуття фальшиві!
Не обманюй інших і себе.
Навіщо лити ці слова лесливі,
Ти знаєш, іноді важко буває
Сидіти самій у морозній пітьмі,
Думками ділитись щовечора з чаєм,
На аркуші викласти рими сумні.
Як бачити важко життя епізоди
Твої і мої. Благаю, пробач!
Я згадую іноді свої “пригоди”,
Я згадую днів своїх жалісний плач.
Люди йшли з мого життя,
Лишаючи на серці шрами.
І залишились почуття
В щоденнику між сторінками.
Людей,що йдуть, я не тримаю,
Бо знаю,що напевне не дарма.
І тих,що вже пішли не повертаю,
