Петро Радейко
В затінку стокротка мліє,
Моє серце студеніє,
На узліссі – спів і щебет.
Чом змовка у серці трепет?
Гей рости, стосила ниво!
Над тобою кинусь живо,
Ніби жайвір стоголосо,
Не журись, що сонце у клуні,
Що тепер за муром небеса,
З серця я березовий трунок,
Мила, для тебе збирав…
Хтось пустив стрілу мені в груди
Й солодко точать вони.
Світять в лісах ізумруди
Веду розмову з серцем,
Як мати з дитям в лоні.
Воно живе, бо б’ється,
Невгасно палить скроні.
І думка встелить душу –
Я ляжу й подрімаю…
Відтоді занедужав,
Як завжди, ми з тобою розминемось,
А зустрічі – поривчасті такі…
Прийдеш ще ти, знов обернешся кимось
Й за руку поведеш над рівчаки,
Зійдуть намули, завирує гирло,
А в пащі зголоднілої ріки
Затоне сум,
І радість, що завмерла,
Громи гуділи в нього за спиною,
З-над лісу буря сунула й гроза,
А він не чув за думкою сумною,
А в голові – гули пісень слова.
Йому були пісні страшніш од бурі,
І роздирали серце, як громи.
Тривогу більшу, аніж висі хмурі,
Коли настане тиха ніч,
Торкнеться спогад твоїх віч
І ти забудеш про життя,
Ввійдеш у човен каяття,
І попливеш у синь очей,
У нескінченну даль ночей,
На хвилі гребені зійдеш,
Руками зорі обіймеш
