Роман Шарко
Подивись на свою руку,
зазирни у диво-всесвіт,
затримай в собі цю думку -
і почуєш срібний плескіт.
Та вони все вислизають…
В морозну ніч світили зорі
і зачудований я снив.
В багатовимірнім просторі
думки снували дуже кволі
стан невагомості п’янив.
Чистий аркуш хвилює безмовним тремтінням почину,
Нескінченним багатством можливостей втілення форм.
Я дивлюсь ніби крізь і, здається, шукаю причину
Щоб уникнути долі на ньому писати притьмом.
Тільки досить відмовок і досить мабуть блазнювати
Він невиправний оптиміст:
ніколи не шукає броду
і знов у місячну погоду
босоніж рухається вниз.
І там по схилам берегів
І знов на порозі і знову дивлюсь в далечінь
Трухлява влаштованість сипле на голову згар
Змітає брехню та виводить з омани видінь
Підбурює вирішить справ непідйомний тягар
Я тут, я живий, я прокинувся знову навстріч
я напився безмежжя
я ригав абсолютом
переплутавши стежки
я упав у розпуку
я упав у канаву
безпробудної хіті
Ніч. День.
За гранню прожитих років,
Без балачок і без дзвінків.
Трухлявієш неначе пень.
День. Ніч.
упала зірка ніби з ляку
й мерщій за обрій догорати
а я роззявивши ротяку
не встиг бажання загадати
і опустивши зір під ноги
серед засніженого січня, просто неба
без медитацій, без складання бізнес-плану
без мотлоху всього, що ніби треба
почну весну бурхливу розкудлану
наллю безпечності по самі небокраї
Холодно
Ціпеніють м’язи і думки злипаються в глейку масу неповороткого ступору
В цю пору
Я бездумна істота, що рухає порухи, тче своє плетиво, зрить та не баче ніц…
Боляче
Але то лише спогади, то лише пам’ять минулих погибелей на мою голову
вітром сніжить і ялозить за шию
шкрябає в мозку, що жити не вмію
холодно. лід. безпросвітність. абзац
п’ю не життя, а ганебний ерзац
знову біжу між чужими світами