Ruslan Barkalov
Обійми мене. Востаннє, як вперше обійми мене
Торкнувшись струн душі. Чому такими далекими
Стали ми? Чи можна любов просто взяти і забути?
Обміни мене востаннє озираючись в минуле…
Обійми мене. Так, знаю, що прощання назавжди
Дорогою ішов втомлений ангел.
Він тихо плакав серце із жалю.
Не зміг ніяк він назбирати добрих діл,
Щоб ними помолитись за людей Творцю.
Холодний погляд, у очах, зневіри,
Я встану рано, на світанку,
Пройдуся полем по росі,
Послухаю спів жайворонка в небі,
Побачу рідної землі красу.
Піду у гай, де соловей щебече,
Чи ми живемо так, як заповів Христос?
Чи справді віруємо ми в ім’я Господнє?
Кого ми прославляємо: життя чи смерть?
І тягнемось куди: до неба чи в безодню?
Словами брата свого навертаєм до життя
В молитві прибігаєм – Отче наш!
До тебе, молимось, благаєм:
Спаси, помилуй, збережи нас –
Ми твої діти, іншого не знаєм
Благаєм Боже – миру нам подай,
В пустелі сорок днів давно минуло
В молитві й пості день і ніч
І вже коли втрачав Він силу
Диявол сміло приступив тоді
«Чи син ти Божий? – злобно спокушає –
Осінь як жінка - така різна буває часом
Десь холодом віє, десь ніжно муркоче
То сонечком бавиться то морозами
То жіночним сопрано а іноді басом
І де ж тепер твоя краса, людино?
Куди поділася вона уся нараз?
Тепер, коли лежиш у домовині!
Коли ти більше не серед живих!
Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -
Христос воскре із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах життя дарував
Воскресний тропар
