Тарас Яресько
на схилі крутого берега
над прірвою самого себе
де камінець з-під ноги радо зривається
вниз в обійми води
де дихають зябра тріщинок на корі
де навіть смерть призахідного сонця
вітер — це віра в нього,
переважання змісту над формою,
виставлена на загал нагота,
вітер — це буря на лікарняному
що смокче червоні соски шипшини
і де той вершник
в моховому сідлі на камені,
чому не скаче,
коли ламкий черешок
креше собою об запах сірки
тонко ж
дупла зашиті хрестовиками
з ризикованим хистом павутин
обіймати навиліт вітер
навіть поривчастий і такий
дощ проходить крізь
флейту зозулю дятла
татуює поверхню водойм
річними кільцями
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
я бував там
де бджоли окрім останньої
розкладалися пасьянсом
у щільнику
і там
хто без жодної краплі рому
мине поле лісу
де розвітрені дерева
чіпким гіллям беруть
один одного на абордаж
мурашник сопить в усі дірочки,
на комірці заношеної кори
зібралися стовбурові клітини вітру,
долоня пастухом випасає пальці
на зелених стебельцях тендітності,
вівчар входить у свій учорашній слід
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
спитай у вітру родом із виноградників
скільки потрібно проміле кисню в крові
щоб підкоситися у траву
щоб викашляти під кору
павучка який вміє плести з нуля легені
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
