Вероніка Н
Ненавиджу себе за те, що люблю й досі
Твоє волосся й кучері, що ніс лоскочуть
Твої вуста тонкі й гарячі, твої ноги босі
Що ті уламки наших почуттів безжально топчуть.
Ненавиджу весь згаяний собою час,
Зруйнувати дитину так легко,
Її крихітне серце і руки в крові,
Вона дивиться в бите люстерко,
А позаду - залізні окови.
Та вони не якогось маніяка
Її руки на талії, вона так хоче ще
Мої мрії - аномалії, її цілунок під дощем,
Вся скромність схована, тікай,
Бо полум'я захопить всю свідомість,
Візьму на руки і скажу "літай"
Тепло цих рук несе у невагомість.
бачачи тебе, я відчуваю слину,
що аж тече від гарних вилиць,
я хочу дряпати лінії по спині,
занурювати пальці у волосся на потилиці.
думки стають брудні одразу,
Ти не хотіла сварок, не хотіла розлуки,
Та я нас обох обрекла на ці муки,
Бо кров так кипіла від тої отрути,
Що звалась любов, це ти хочеш почути?
Залежність від «неї» тебе погубила,
Дорослі люди прикидаються,
Що люблять тих, на кого дивляться
Брехні тієї не стидаються
І наче справді вони любляться.
Дорослі часто помиляються,
Прокинулась без думки про кінець,
Ще геть наївна і з жагою до життя,
Відкривши очі, бачиш - увірвався тут терпець,
Собаці лютому, що тягне всіх у небуття.
Той ранок став початком всіх жахів,
Боюсь, почувши мову виродків,
Не стримаюсь й розіб'ю комусь ніс,
Скільки іще потрібно вбитих жителів,
Щоби до вас дійшло? Який тут компроміс?
Вас душать щодень, щосекунди, похвилинно,
Чи бути дивним це не норма,
Розряд буденності й основи?
Коли запасу слів завжди є сповна,
Але тебе стискають звідусіль окови?
Смієшся - галас, як мовчиш - надтихо,
Брудний світ паплюжить мою душу,
Робить диким навіть мирного звіра,
Та всміхатися всім тут я мушу,
Бо нема більше слова довіра.
Нема сорому, нема розуміння,
проходять дні, минають ночі
а ти усе мені шепочеш
що хочеш затулити очі
що скоро жити не захочеш
хвилина сліз - уже година
Палає лють моя міцна
У темноті свідомих осіб
Де тліє постать незламна
Її ламають в дивний спосіб.
Ламає кат, шалена сила