Виктор Харламов
Прошло полвека с хвостиком уже,
А мы с тобой не стали ближе, знаю;
Те звёзды, что на первом этаже,
Скучая, нас оставили - снам, маю.
Мне ничего не надо от тебя,
Брехня дзеркал бере мене в полон;
Ні, не старий я, юність ваша, пані,
Порукою для мене... Зморшок "сон"
Знайомий з смертю... Від журби погані
Краси бувають риси... Серця раж
Недоліком є - молодість, скажи...
Життя безпутне - теж важкий недолік.
Прекрасні юних кращі вояжі -
Чарівні, в час століть, та їх символік.
Багатий, бідний та краса уб'є
Народ в боргах, бо обирає шлях
Гуртом, чи ні, а все ж таки від Бога...
Хрестив пес... - Володимир Мономах,
Церкви від влади пензлями Ван Гога.
Віками Україну не змогли
Дивишся в очі ти боязко й ніжно,
Ніч нам дарує вогні.
Білі троянди - надію, хоч сніжно,
Нам обіцяють ві сні:
Щастя тобі і мені.
Ты, был собой и будешь жить века
В потомках... Им, черты твои лелея,
Бороться с смертью, что, наверняка,
Лишь памяти грядущей может Фея.
Всё волшебство и прелести твои
Приправи смак все ж збуджують на час;
Від неба, сумішей пекельні слуги,
Недуги кличуть часто про запас,
Ті пристрасті біди що недолугі.
Привабливістю тягнуть в свій мотив
Кто же Богу брат, кто Его кунак,
Знает мыслей ход Святости в грехах.?
Авель… — молодец, Каин… — просто мрак,
Хлебороб — мастак, от забвенья… — «Ах!».
До вас пишу чи випадково;
Не знаю як, для чого все ж...
Я втратив право, ні... - чудово,
І що скажу Вам? - Світ без меж!
Що пам'ятаю? - боже правий,
Холодною рукою зве зима,
Спотворюючи літа кращий сон.
Душа, чого ж ти варта, ще й сама...
Мовчиш, скарби ховаєш. В унісон
Найліпше не втрачають жартома.
Бывало всё в плену у коротышки:
Вороны… — груши чёрные цвели;
В снежки играли шустрые мальчишки,
Любили школьниц, что теперь вдали…
А кто наперекор природы зову,
Мне предлагая тела цвет - розарий
От просуренок цвета первый... миг...
Природа не щадит лет пламя барий
За семьдесят мне... Страсти стервы стих
Забыт ли, сном витиевато - нежным,
