Волошин Соломія
Зустрілись ми в зимовий час,
Так дивно доля звела нас.
Тоді ми не могли ще уявити,
Як можемо взаємно ми любити.
Зустрілись душі наші, не тіла,
Бо були в нас лиш чисті почуття,
Такі, що зводять з розуму на вік
Тобі – моє справжнє і щире кохання,
Присвячую вірш, який веться “Зізнання”
Зізнання у тому, як сильно кохаю,
У тому, що в серці спокою не маю.
Коли тебе бачу, то розум втрачаю,
Коли ти далеко, сама не своя я.
І що з цим робити, я досі не знаю,
Поговорити я з тобою хочу,
Та відвертаю я щоразу очі,
Так дивно я чомусь ніяковію,
Ну що ж тут вдієш ?
Поради мудрі можна роздавати,
Але не легко в чужій шкурі побувати.
Ті почуття нікому не збагнути,
Увагу хлопців легко здобуваю,
Запрошення від них я відхиляю,
Бо серце і думки мої заповнюєш лиш ти.
Коли твій образ в думці виринає,
То кров пульсує і душа літає.
Не знаю, як вдалось тобі зробити
Та я не можу їсти, навіть пити.
Заснути біля тебе поряд хочу,
Щоночі на одинці, заплющуючи очі,
Я згадую ті перші літні дні,
Коли у цілім світі ми були одні.
Турботу й ласку твою я ніколи не забуду
І хочу вірити я в чудо,
Що прийде ніч і ти прийдеш,
Так добре у твоїх обіймах заснути,
Турботу і силу водночас відчути.
Заплющити очі і бачити сни,
В яких я – царівна, а лицар мій – ти.
Так добре у твоїх обіймах проснутись,
Цілунок твій ніжний за вушком відчути.
Розплющити очі і зрозуміти,
Тобі я так хочу сказати люблю,
Та дивлюсь у очі і знову мовчу,
Бо це почуття, я у серці ношу
І словом його, я не опишу.
Так добре у твоїх обіймах мені.
І часом здається, що це уві сні,
Цілунки твої і ніжні й п”янкі,
Як часто зустрічаємо ми тих,
Кого готові серцем полюбити,
Заради них пів-світу ладні перейти і гори підкорити,
Терпіти біль, що з кожним днем сильніший,
Для того лиш, щоб потім зрозуміти – КОХАННЯ – вічне, то ж учись любити.
