5 Співучий сніг
1. Перший сніг
Утративши непевну вись,
принижений вітрами,
погаслий жайвір падав вниз,
провалювавсь над нами.
Зіщулившись, вода німа
його не відбивала,
бо слухала, як йде зима
і брязкає металом.
Несе вона важкі ключі,
аби замкнути води,
в руці у неї круглий чіп,
обструганий із льоду.
Замкне зима навстіжний світ,
і візьме води в рамки,
і жайвора засклить за лід,
і нас затче у тканки.
Затче нам руки, аби ми
не відчинили брами
й не перевіяли зими
гарячими руками.
В’яжімо їх, єднаймо їх—
долоня до долоні,
бо пада, пада перший сніг,
і в жилах кров холоне.
2. Несподіваний сніг
Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,
в позеленілий степ, в травневу глибину,
і викрав зелен-цвіт, і доторком холодним
вмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,
оглянувши кругом, у воду зазирнув.
І часу течію змінив у вік зворотний,
щоб повернути те, що кожен вже прожив:
одним — щасливі дні, а іншим — дні скорботні,
одним — густі меди, а іншим — сіль крижин.
І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,
хтось сніг згортав із пліч, хтось —
товще нагортав,
у кожного була своя помірна дяка:
той вороття хвалив, а інший проклинав.
Лише на один день час повернувсь в минуле:
комусь на чийсь загин повторний, а комусь
на солодість зачать, на вихмільне проснулля,
на розпач, на любов, на учту й хліба кус.
Було те вороття лиш на єдину днину,
яким нема числа, коли пливуть назад;
мов кинув хтось піску у світову машину:
такий почався скрип, такий відчувся шат.
3. Сніг у березні
В срібній налицині древо стоїть,
з щілин холодних погляд струмує…
Скільки осіло снігів… як століть…
Хто їх у тіні пресує?
Та позостались на ньому слова,
сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,
зважся на мову — хай сніг ожива:
форма завжди самочинна.
Глину узяв, а вона у горнець
збіглась сама, без спонуки,
глоду торкнувся — плететься вінець,—
чинять все завчено руки.
Хто ж нас навчив майструвати плоти,
міряти простір очима?
«Воля», — кричати до хрипоти
і відлітати у небо за димом?
Глянь на обличчя верби — машкара?
Скільки волокон, та жодного м’яза:
тріскає лунко срібна кора —
зморшка кладеться відразу…
Губи розтиснув — слово летить,
завчено думку формує;
вимовиш «холод» — тіло тремтить,
«люба» — і ніжність струмує…
Не дерев’яні ми, не кам’яні,
не позоставим в повітрі провали…
Сніг зашерха на тобі, на мені,
а під ногами ростуть п’єдестали.
4. Останній сніг
Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?
Свідомість моя йде не із віків минулих?
Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,
і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.
Розсіююсь, свічусь щомиті, щодоби
і входжу в дерева, в спалахнуті сніжини…
Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,
роздмухай в кров її, в спалахнуту жарину…
Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,
чорнозем стане знов потульним та видющим.
Я в пригорщах своїх утримати не зміг
ні попелу снігів, ні іскор пропадющих.
Але відбиток твій — в люстерках двох долонь
і в краплях натяжних, що з пучок витікають,
а почуття твої домалював вогонь,
а стриманість твою засвідчив навіть камінь.
Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,
та забували всі про породільні муки…
Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,
щоб білість снігова розпуку тамувала.
Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,
і злоти вогняні, і сутіні провали…
Очима скинув — ти, суття моїх зіниць.
Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.
В пухнечу снігову лягаю горілиць
і чую: тану я чи, може, плоть тепліє?
5. Співучий сніг
Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,
сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,
щоб незримо співати у горлі струмка.
Заворожений плином, я слухаю сніг,
що маліє, як мичка, бо нитка з-під ніг
випрядається-тчеться і світ випряда,
замість крові крізь серце струмує вода.
О співучість, о плинність довкола, в тобі,
розпрядається пам’ять, збирається біль,
розкрадається ґрунт, даленіє блакить…
Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!
На які веретена змотається нить?
Чи то в горлі моєму ручай жебонить?
Доки я наслухав, то й шляхи потекли,
прикипіли підошви до ґрунту-смоли,
аби певність була і було опертя.
Тане втоптаний сніг, і маліє життя,
нить прядеться тонка на товсте сповиття:
сорок літечок-літ як одне, як одне.
Розбирають по хвилі, по дневі мене
кожна крапля-пилинка і кожен струмок.
Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,
відгукнеться на пісню тремтінням єства,
і у срібному горлі струмують слова:
«Ой по горах сніги лежать,
по долинах води стоять. Туман поле покриває.
Мати сина прикликає:
— Вернись, сину, додомоньку…—
…Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,
дні отруйні.
Краплі-крапельки прозорі,
сніг співає в мене в горлі:
— Гомін, гомін по діброві…»
***
