Бог Мертвий, тож і Я не живий.
Хочеться почати фразою, філософа Баруха Спіноза, ідеології пантеїзму: «Я і є бог»
Хочеться закінчити фразою, філософа Фредріха Ніцше, ідеології надлюдини «Бог мертвий».
Пишучи в постмодерністському жанрі, відриваючись від екрану пустого блокноту, помічаєш, що світ твій навколо і є постмодернізм.
Бог мертвий, тож і я не живий.
Акт перший. Заперечення.
Триста двадцять одне непрочитане повідомлення,
Або прочитане? Але зовсім трішки -
Одним оком, червоним, втомленим…
Колись до цього дійду, повільно, пішки.
Чергова тисяча не доконаних справ.
Десять тисяч годин, щоб навчитись
І нажаль, я і в цю гру програв -
Вибрав на середині спинитись.
Бракує. Емоцій, гормонів, самого життя.
А що таке життя? Кожен має своє безсумнівно, і я тут теж залишаюсь сумлінно. Для чого?
Мені сниться. Ніби ремісія.
Ніби не треба більше пити ліків.
Двісті три дні. Двадцять грам чистої, активної речовини. А ніби так мало…
Процес відмирання тканин головного мозку, спричинений хаотичним рухом активних нейронів,
Які відчайдушно намагаються уникнути стабілізації, викликаної зовнішнім туманом медикаментозного стану.
- Сестра подайте мені скальпель, будь ласка.
- Але ж лікар, помилка, ви ріжете серце, а не мозок…
- Все правильно! Ці органи повʼязані, і щоб паціент залишився в живих, треба їх, якнайшвидше розʼєднати.
«Драматична сцена»
Не памʼятаю, хто тримав мене за руку, але добре памʼятаю поштовх, ніби при зʼєднанні вагонів.
Поїзд плацкартний за номером 439, кінцева зупинка - десь там, за горами самообману.
І ти на пероні, в білому платті, стоїш, така гарна, сумна, і чекаєш, на прощальний гудок.
І не дивно, ти нарешті отримуєш свій бажаний спокій, ми ж з тобою, роками так і не навчились ладнати.
Бракує.
Емоцій, гормонів, обіймів, співчуття.
Я ж казав вже, що звик? Кожен має своє беззаперечно, і я хворію безкінечно. Для кого?
Мені мариться - компульсивна обсесія.
Безкінечний пошук своїх недоліків.
Двісті три дні. Нейронні, нейтронні, уранові частинки обіднені. Але щось ще тримало…
Триста двадцять два непрочитаних повідомлення,
Засвітився екран, блідим світлом.
Дивлюсь одним оком, втомленим…
Короткий текст, холодним уколом.
Тисячу справ відкладу на потім,
Десять тисяч годин пеклоподібні…
Я вже і не чекаю, коли прибуде потяг,
Чому я міг подумати, що це комусь потрібно?
Акт другий. Гнів.
Будь яке слово впавше з моїх уст, зараз - це буде ниття.
Тому можливо не зайвим буде, таки врешті, стулити пельку.
Я вже ніби пройшов цю гру, але чомусь тримаюсь життя -
Замислююсь застібаючи, на сорочці, пуговку в пєтельку.
Немає куди тікати, бігти, немає чого озиратись.
Клітини оновлюються кожні сім років - я вже інша людина.
Всі мої дії в минулому мали би жорстоко каратись -
Можливо, в мені, тоді би, не говорила б, за мене, дитина.
Я втомився, знаєш, виконувати складні квести за досвід,
Я втомився бути затичкою, у кожного ближнього в сраці.
Я втомився, спасати, і знаєш, нехай горить весь світ -
Вважаючі, що пекло вже тут - до біса, буду мати рацію.
Будь яке слово впавше з моїх уст, зараз - це буде грубість.
Вчені доказали, що грубість знижує больовий синдром -
А я щиро заїбався, грати в хвору беззубість,
І не треба для цього ні «морд, ні лап» - що і є паліндром,
Як і все життя моє, в будь яку сторону - хуйове.
Акт третій. Торг або угода.
Праведником, проповідником,
правильним шляхом -
правила для покаянних,
вигадані холодними головами, серед
гарячих, грішних,
слова, звідкись,
чужії, в голові, але вірні,
правдиві, дивні, потворні думки
в ефірі розчинять, серед інших думок
втішних…
Чорніємо, в головах,
на небі, в гуморі та надії,
а скоріше, її відсутності вже.
Чорнісінько навкруги, але ж
так затишно
антисоціально.
Але мусить, соціальний,
але терпить, тікає, ховає душу,
як і всі, в принципі -
що досить смішно.
З під землі дістатись,
повернутись, напевно, колись,
лякати неочікуваність, і саму
її боятись, аби боялась,
або буде боятись.
Але для того, щоб це сталось,
в землю потрібно лягти, а до того,
ще так багато часу зосталось,
щоб як завжди, до того, звичайно
помилятись…
Так може сенс в цьому?
Набивати синці, обпікати незагоєні рани,
чекати поки остигнуть,
зшивати, латати,
картати себе,
і звісно жити так,
ніби вже в пеклі -
не сподівючись на то,
що темну воду, веслами, по Стіксу,
хтось за тебе, бере, гребе.
І грішником, і проповідником,
і неправильним шляхом,
правила для порушників -
вигадані гарячими головами серед
холодних, незрушних
думок, звідкись, не мої,
в голові, але дивні, тоскливі, сумні,
потворні думки розчинять,
серед інших людей таких же,
як і я, бідолашних.
А може це і є місія?
Коливатись, від крайнощів в крайнощі,
губитись - шукай їх, свищі,
а як не будеш шукати, гукати -
прийдуть самі.
Життя, це пʼєса:
акти, дії, явища, епізоди, картини.
Замислюйтесь!
Поки ще, вас не закрили за сценою,
поза кулісами.
Концепту немає, вам тільки це все здається, здалось, прокиньтесь.
Акт четвертий. Депресія. Три крапки.
