Дивачка
У неї все було не те –
не ті книжки і вподобання,
не ті бажання.
А усе ліве плече –
в татуюванні.
У неї все було інакше –
манери, зовнішність, хода.
Вона була далеко старша,
хоч всім здавалась молода.
У неї все – не як в людей:
щодня своя інакша мода,
в блокноті – записи ідей,
одягнена – не по погоді.
У неї все було не так –
не ті думки, не ті розмови.
В усьому їй вбачався знак,
який здавався помилковим.
Удома в неї був музей:
були в дивацтвах її мури.
А в снах їх снився Колізей,
й всі пам’ятки архітектури.
Сміялась дзвінко до нестями,
обожнювала всі дрібниці.
Сиділа тільки із ногами,
закинутими під сідниці.
Не вміла їсти без книжок
і часто дмухала на шибку.
Забила у поріг гвіздок
й намалювала збоку рибку.
Вчепити вміла за живе.
Свій суп водою запивала.
Ніхто не знав, за що живе
і чим на хліб свій заробляла.
Її боялися сусіди
й сахалися, неначе відьми.
На неї списували біди,
нею соромилися рідні.
У неї все – не як у всіх.
І, схоже, їй на це начхати.
Вона до всіх дивацтв своїх
уміла ще й гарно співати.
Співала часто і багато,
і байдуже, чи ніч, чи день.
Й під вікнами збирався натовп
послухати її пісень.
© Ольга Береза
