Холодна тиша вечорова
Виснажується день,
забарвлюється тиша,
крізь глицю швидко дише —
колише павука
в розірваній мережці,
і полум’я зника
в зотлілій головешці.
Взялося холодком
скуйовджене волосся,
відлуння обідком
скотилось в безголосся.
На ширину очей
слух розгортавсь крилато,
і страх з глухим мечем
в кущах ставав на чати.
Втопивши ноги в мох,
затамувавши подих,
я виникав, як бог,
що сам собі на подив
цю тишу сотворив,
а в ній — усе це суще,
та й задививсь згори
на світ скороминущий.
***
