Карби на камені
Снувались крізь шум
лише звуків прожилки,
і вітер до білого воду стругав…
В ногах шерехтіли камінні обмилки,
і морю затісно було в берегах…
Ти, водо,
колись могла світ весь пойняти,
вмивала всю скверну з обличчя його,
а зараз стискають бетонні лещата,
і світ цей, напевне, очистить вогонь.
Бо ти не піднімешся, водо, безсила,
до скелі, де ймення увічнив своє
зубилом на камені «Жорка Дурило»,
і хвиля в підніжжі знеможено б’є.
І мацають поглядом ймення туристи,
що ввійде безсмертним в наступні віки,
і каменю важко коросту цю зчистить,
і в піні від люті киплять ріняки…
Вогонь покарає, вогонь порятує,
а камінь киплячий заллє всі дірки.
А поки ж з-за хмари
незримий б’є струмінь
і хрестиком мітить зчорнілі думки.
І звуків прожилки снуються агатом,
і звуків волокна сплелися в брехню,
стіну ж пропікає розщеплений атом,
прядеться тонесенько нитка вогню…
Він витлить на світі живе все дощаду,
і світ захлинеться в пекельній смолі.
Графітовий дощ перехрещено пада,
чорніє у кожного хрест на чолі.
Давно запечатано помисли наші,
і літера кожна — це вічна печать:
душа неспалима — за неї не страшно,
а страшно нам жити
й не страшно вмирать.
Вогонь перетопить карбовані злитки
і змиє з металу відбитки царів,
зостануться тільки пречисті відбитки
очищених душ на камінній горі.
***
