Хвиля
Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті двох у кафе,
Не знаючи звідки між ними така напруга,
Що пара навпроти рахунок сплатила аби
Поспішно покинути заклад і втекти
Від незручності.
Там висіла картина, на світлій стіні, за нею
Яку роздивлявся, все знаючи наперед,
Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,
І вічність її розглядала, здається, мене.
А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,
Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,
Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...
А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —
Запитав зачаровано й так недоречно я.
І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.
Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.
Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами
І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.
24.03.2024
