“Лишилося ще й нам від листопаду листя”
Лишилося ще й нам від листопаду листя.
Догідливо шумлять дуби коло долонь,
і гінко вироста під небо дим стеблистий,
де одинокий птах навічно захолов.
О феніксе, ти вічен в народженнях і згинах!
Чи ж зрониш нам, мов клен, золочене перо,
щоб розгадать хоч раз цих змін першопричину
і визначить собі повторюваний строк?
Відродимось. Не раз постанемо із праху.
Хоча б тому, що все горить — згора до тла,
і високо стоїть та невмируща птаха,
якій дали колись незгасні два крила.
***
