Любов тут не живе
Електричка наближалася до столиці. Надія нервувалася. Вона їхала на нову роботу. На жаль, відпочинок після п’ятнадцять діб попередньої роботи був зовсім коротким – лише чотири дні. Не встигла відіспатися, насолодитися тишею і знову вперед – в невідомість. Цього роза робота чекала не в Києві, а в «Царському Селі», за кілька десятків кілометрів від столиці.
Нові хазяї надіслали машину і водій вже телефонував Наді, що чекає її біля магазину «Фуршет». І ось авто з сердитим водієм вже мчить до Царського Села. За вікном пробігають чудові краєвиди, у машині зручно і затишно, а в душі жінки тривоги і страхи. «Як там буде мені працюватись, яка сім’я, чи зможу знайти підхід до бабуні?» – непокоять Надію думки. Хочеться хоч щось розпитати у водія, але він такий насуплений і знервований, що Надя вирішує його не зачіпати.
Авто зупинилося біля ошатного двоповерхового будинку. Надію зустріла молода білявка.
– Я Віра – назвалася вона – це Ви будете мене міняти?
– А я Надія.
Віра повела Надію в будинок, який засліпив і налякав жінку своєю розкішшю. У передпокої на шкіряному диванчику сиділа старенька бабуся з сивим пишним волоссям, заплетеним у косу. На змученому хворобою обличчі горіли добротою темні очі, та й від худенької постаті її віяло теплом. Надя привіталася до старенької і посміхнулася з полегкістю. Одна тривога розвіялася – ця красива літня жінка не може бути злою і недоброю.
Надія роздягнулася в гардеробній, повісила своє благеньке пальтечко, яке дісталося їй від молодшої доньки, і пішла за Вірою до кімнати, де мала прожити наступні два тижні.
Кімната була просторою. Майже половину площі займало ліжко зі світлого дерева. Такими ж вишукано-простими були шафа для одягу, тумби біля ліжка й туалетний столик, заставлений слоїками з ліками. Навпроти ліжка на стіні висів плаский телевізор з величезним екраном. І тільки скромненька розкладачка, що стояла біля стіни під телевізором, не вписувалася в інтер’єр.
Білявка Віруня ображено і знервовано викладала Надії свої жалі. Вона хотіла і надалі тут працювати, але господиня чомусь не злюбила її, і звільняє з роботи, на думку Віруні, зовсім не заслужено. Розповідаючи про особливості догляду за бабунею, Вірочка попереджала Надію, про суворість хазяїв, про непрості правила проживання в цьому розкішному будинку, про підступність хатньої робітниці Тетяни, яка тільки те й робила, що зауважувала Вірочці то за неправильну поведінку, то за недоліки в роботі. Надія слухала жінку і непокоїлася, як же бути? Хотілося взяти свої, ще не розкладені речі, та й дременути додому. Туди, де правила поведінки такі ж прості, як і саме життя, де стосунки між людьми щирі і теплі і давно знайомі. Десь глибоко в душі озвався несміливий голосок: «А чи не лукавиш ти, люба, чи таке вже просте життя у тебе? А стосунки з людьми, які тебе оточують, чи такі вже щирі і теплі? От хіба що знайомі…Так що давай, люба, працюй, будь чесною з людьми, які дають тобі можливість заробити і все буде добре.»
Надія розпрощалася з Вірочкою і пішла до бабуні.
– Ну що, хороша моя, давайте знайомитися ближче. Я Надя, а як звати Вас?
– А я Галина Петрівна, – з-під чорних брів зблиснули посмішкою теплі очі – думаю, що ми подружимось.
– Обов’язково, Галино Петрівно, – я буду допомагати Вам в усьому.
Бабуня розповіла Надії, що це будинок її сина Олексія, що живе вона тут зовсім недавно, кілька місяців, з того часу, як захворіла. А приїхала з маленького містечка на Сумщині, що за 40 кілометрів від Сум. Надія радісно здивувалася:
– То ж ми земляки, дорога моя. Адже в Сумській області пройшла моя юність, та й тепер щонайменше тричі на рік я буваю в Сумах. І кожного разу проїжджаю мимо Вашого містечка.
Надія та Галина Петрівна тихенько гомоніли собі на диванчику, а в холі крутилися, бігали, гралися трійко дітей. Старша дівчинка Аня, років дванадцяти, гарна, тоненька, як молодий пагінець, робила граціозні танцювальні рухи. Хлопчик Коля, зі світлим волоссям, що спадало на чоло, був схожим на гарненьку дівчинку. Найменша, п’ятирічна Маринка бігала сходами, що вели до другого поверху і співала то українською, то російською. Діти крадькома розглядали Надію, а бабуню, яка з усмішкою спостерігала за ними, вони начебто не помічали.
Провівши Галину Петрівну до кімнати, Надія швидко і вправно зробила всі необхідні процедури. Стомлена бабуня прилягла відпочити, а Надія пішла знайомитися з покоївкою. Це була молода, тендітна і дуже симпатична жінка. Коротке русяве волосся. Усміхнене худорляве обличчя, теплий погляд, добірна українська мова – все в цій жінці приваблювало, викликало щиру симпатію і довіру. Вона мала прекрасне ім’я – Валентина. Для Наді воно було не просто жіночим іменем. Протягом усього життя вона мала декілька найкращих подруг, і в студентські роки, і на початку трудової діяльності, і тоді, коли після розлучення з чоловіком повернулася в рідні місця. Всі подруги були Валентинами. Отже Валя для Надії – це символ вірної жіночої дружби.
Валя сподобалася Надії з першого погляду, першого слова. Вона ознайомила Надю з кухнею, заспокоїла і запевнила, що працювати в цьому домі непогано.
У кухні готувала щось запашне жінка, приблизно одного віку з Надією. Вона була середнього зросту і, як на свій вік, мала непогану поставу. Довге русяве волосся було зібране у хвіст. Валя познайомила жінок, вони виявилися тезками. Надія Іванівна була матір’ю господині дому. Вона посміхалася до Надії і намагалася демонструвати привітність, та очі її були колючими, а погляд недобрим. Аж холодом віяло від її нещирої посмішки.
Кухня була велика, зручна і оснащена найновішою технікою. Плити, мийки, холодильники, мікрохвильова піч, машина для миття посуду. А посуд – дорогий, вишуканий – був розставлений, розкладений, розвішений в численних шафах, шафочках, шухлядках. Все мало своє місце, скрізь панував затишок і ідеальна чистота. Підлога світла, з підігрівом, через великі скляні двері виднівся весь двір з басейном, доріжками, будиночком для прислуги та літньою альтанкою. Така кухня – заповітна мрія кожної господині. Та, маючи єдине джерело прибутку – мізерну мед сестринську зарплатню, навіть мрія така для Надії була утопією.
Перший робочий день в цьому домі вже добігав кінця, а господарів Надя ще не бачила. Після вечері вона приготувала хвору до сну, і тихенько говорила з нею прожиття. Галина Петрівна розповідала про свого єдиного сина.
– Чому ж у Вас одна дитина, чому не народили сину сестру чи брата? – питала Надія у жінки.
– Дуже вже хотілося дати Олексієві гарну освіту. Боялася, що двом дітям не зможу дати того, що одному. І ми з батьком таки вивчили сина – він закінчив три інститути, – розповідала Галина Петрівна. У голосі її чулася гордість, а очі палахкотіли безмежною любов’ю до своєї дитини.
За дверима почулися кроки і в кімнату зайшла молода, струнка і приваблива жінка. Вона посміхнулася і привіталася до жінок. Надія зрозуміла, що це і є господиня цього розкішного дому – Ірина Анатоліївна. За кілька секунд до кімнати заглянув статечний чоловік у домашньому шовковому халаті в горошок. Очі матері засяяли щастям і любов’ю.
За вікном густішала темрява. Далеко на обрію загоралися холодним блиском зорі. До нового року залишалося два дні, а погода була зовсім не зимовою. Ні снігу, ні морозу.
Стомлена дорогою, хвилюваннями, новими враженнями та знайомствами, Надія заснула, тільки-но голова торкнулася подушки. Міцний, хоч і недовгий сон вгамував розбурхані емоції, приніс такий бажаний відпочинок. Після кількох годин сну Надія прокинулася, дала пити бабуні і знову лягла. Але сон вже не приходив. Думала жінка, перегортала думки, як списані листки паперу. «Що ж не так у моєму житті, що я прожила в злиднях? Адже працювала з 18 років,» – перебирала своє життя Надія. Зринали сотні питань в голові, а відповіді – жодної. Бо хіба ж можна відповісти, чому обов’язкова дитина, старанна учениця, яка жадібно поглинала знання, прагнула отримати їх все більше і більше – навіть не вступала до вишу. Чому юна жінка, щира, відкрита, безхитрісна, не лукава зустрічала на своєму життєвому шляху чоловіків, які зраджували, пиячили, не дбали про своїх дітей? А Надія з моменту народження першої дитини і по сьогодні віддавала дітям все: свою любов і турботу, своє здоров’я і життя. Діти виросли і що мають вони, крім її любові?
Гіркі думки туманили голову, невиплакані сльози пекли душу, відганяли сон. Крутилася Надія на незручній розкладачці і молила Бога про ранок.
Два наступні дні були нелегкими. Вся сім’я вдома, діти на канікулах, дорослі мали вихідні. Господарі півдня сиділи на кухні, пили-їли, дивилися святкові концерти по телевізору. Надія намагалася бути непомітною і якомога менше потрапляти на очі господарям.
Галина Петрівна забажала посидіти на диванчику в передпокої. Надія зрозуміла, що бабуня хоче бачити своїх внуків та сина. А це була для неї чи не єдина можливість, адже в кімнату до бабуні внуки не заходили. Та й тут вони оминали її очима, неначе не бачили. Син, правда, проходячи мимо, кинув: «Привіт мамо».
Галина Петрівна бачила і цю неувагу та байдужість і нелюбов найрідніших їй людей. І такий невимовний біль, такий безкінечний сум був у очах жінки, що в надії краялося серце.
За кілька годин до Нового року в будинку панувало святкове пожвавлення. Господиня зі своєю матір’ю накривали святковий стіл в холі. Ірина Анатоліївна вдягла чудову світло-зелену сукню до підлоги з легкої напівпрозорої тканини. Вузенький ремінець на талії і туфлі на височенних підборах підкреслювали стрункість її фігури. Маленька Маринка мала чудову зачіску і білу з блискітками сукню. У старшої доньки господарів сукня навпаки була чорною, з прозорої тканини. Всі були в піднесеному настрої, Коля знімав на камеру батьків і сестричок. Олексій Іванович дивився закоханим поглядом на дружину, обнімав тонку талію, цілував оголене плече.
У кімнату до Галини Петрівни зайшла Аня, занесла святкову сукню для бабусі. Надія причепурила Галину Петрівну, допомогла їй вийти до святкового столу. Господиня запросила і Надію зустріти з ними Новий рік.
– Дуже дякую за запрошення і прошу мене вибачити за відмову. Ви всі так гарно вбрані, а я маю тільки робочий одяг, то ж почуватиму себе не зручно, – відмовлялася Надія, бо розуміла своє місце в цьому домі.
Новий рік Надія зустріла сама, перед телевізором, та настрій мала хороший. Мабуть тому, що мала роботу, що була в теплому, прекрасному будинку, дарма що в ролі прислуги.
Галина Петрівна повернулася стомлена, але щаслива, що так довго була поруч зі своїм коханим сином. Розуміла, мабуть, відчувала бідна жінка, що це останній в її житті Новий рік.
Другого січня вся сім’я поїхала на відпочинок до Франції. Вдома залишилися Галина Петрівна та Надія. Прислугу відпустили на час відсутності господарів. Надія Іванівна повернулася до міської квартири. Галина Петрівна відпочивала від метушні, Надія хоч і насолоджувалась тишею, спокоєм і розкутістю, якої не могла собі дозволити при господарях, та все ж відчувала легку тривогу. Стан здоров’я бабуні погіршувався кожного дня і Надя молила Бога, щоб вона дожила до приїзду сина.
Була ще одна тривога у Надії – за безпеку будинку, за порядок у ньому. Хоч перед від’їздом господарів було проведено не один «інструктаж», перевірено, тривожну кнопку, записані всі контактні телефони – але хвилювання не покидало жінку.
З’явилися також нові обов’язки Аня дуже просила годувати і доглядати її шин шилу Гуча. Надія Іванівна більше наказувала, ніж прохала, вмикати на ніч і вимикати вранці святкову ілюмінацію на фасаді будинку.
– Будь-ласка Надю, не забувайте – говорила вона – це ж дуже престижно.
Ось так – не красиво, не святково, а престижно – це найважливіше. То ж мусила Надія дбати про престиж чужого дому. До речі, тільки тепер вона побачила майже весь будинок. На другому поверсі були кімнати всіх членів сім’ї. Такі розкішні, гарно вмебльовані, чисто прибрані дбайливими руками покоївки Валі.
Все в цьому домі було дорогим, розкішним, гарним – меблі, одяг, взуття. Дивувало те, що нема в домі книг, нема жодної ікони, хоч на думку Надії, господарям та їхнім дітям є за що дякувати Богові. А ще вражала відсутність в прекрасному палаці любові. Так, серед розкоші й блиску не жила любов. Ніхто не пестив дітей, найменшу доньку, ще зовсім маленьку, не брали на руки, не обіймали. Діти, після довгого дня розлуки з батьками не пригортались до мами, не тулились до батька, а одне з одним тільки бились. А до хворої бабусі діти були не просто байдужими, на їхніх гарненьких личках проступала погано прихована відраза.
А бідна бабуня танула на очах, вона вже не хотіла виходити на вулицю, хоч раніше так любила прогулянки на свіжому повітрі. Надія бачила, що життя по краплинці покидає це немічне тіло і намагалася в усьому догодити Галині Петрівні, дати їй те тепло, якого вона чекала від рідних людей. Та ні смачні сніданки та обіди, ні задушевні розмови не приносили радості хворій жінці.
Швидко минув тиждень і дім знову наповнився метушнею, щумом, голосами дітей. У кімнату до Галини Петрівни забігли невістка і син, радісно поцілували матір, розпитували про здоров’я. Та занадто вже показною була ця радість від зустрічі, щоб повірити в її щирість. Вуста посміхалися, а в очах – холод і байдужість.
Побігли, потяглися дні… Олексій Іванович працював, Ірина Анатоліївна щодня від’їжджала в якихось своїх справах до міста, діти йшли до школи, а Надія намагалася полегшити страждання помираючої жінки. Галина Петрівна вже не вставала з ліжка, майже не говорила, не їла, тільки жадібно пила вожу. І все частіше очі жінки дивилися на двері – вона чекала сина. І був в тих очах невимовний біль і любов…
У той день все було як завжди. УУ вікно заглядав погожий зимовий ранок. Ірина Анатоліївна була в Німеччині на святі моди, Олексій Іванович підкачував своє старіюче тіло в столичному спортзалі, Надія сиділа біля ліжка хворої. Неначе легкий вітерець війнув – то безсмертна душа покинула розтерзане болем тіло.
Схиліть голови, люди, Мати відійшла у Вічність.
