На веранді скляній
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
в похороннім одрі не рішати,
тож згадаю я зараз ті миті ясні,
коли юність не мала минати.
Фотокарток стразених повненький альбом,
я у зморщених пальцях заледве тримаю,
тож, я мов засинаю, немов бачу сон,
як у знимках цих знову літаю.
Ось ти в білому платті з ситцю,
на якому заквітчані квіти,
я кохаю лиш дівчину щиро оцю,
що щастило колись тут зустріти.
Ти замазала пальці колись в шоколад,
витирати я їх не дозволив -
цілував я ці руки і вдихав аромат,
бо прекрасні ж вони, як ніколи.
На галявині якійсь високогірній
ти руками збирала чорниці,
я цілував ці вуста, хоч і чорні, та ніжні,
мов чорницями стали зіниці.
Ти лежала у шкірах убитих тварин,
у каміні дрова тріскотіли,
серед тисяч слідів, серед тисячі спин,
на моїй слід лишить захотіла.
Я прожив це життя, хоч цікаво чи ні,
та я жив, бо я міг цілувати
мою мрію - уста твої ніжно-міцні,
що вмирати мені не давали.
І хоч лікар мені вже рецепт прописав
на відстутність мого сновидіння,
ти померла, то хто ж тебе знову прислав
прискорити серця мого тупотіння?
У холоднім поту, я прокинувся знов,
я дістав цигарки із кишені,
затягнув я цей дим, загустішала кров
і знов спогади стали смиренні.
У плетеному кріслі, на веранді старій
із життям своїм зводжу рахунки,
ти за мнною прийшла, отже, я тепер твій,
забирай мою душу в пакунки.
Не тупоче вже серце, не літа вже дим,
але очі дивились в веранду,
хоч і був я старим, та пішов молодим
зустрічати настання світанку.
