Тарас Іщик
На твою пухку рожеву щічку
з хмарки падає витнена сніжинка
і доторкнувшись теплої волічки
тане, мов у маминих руках дитинка.
На сходах входу до своїх думок
Бездонні очі твої, Україно,
немовби сам Господь в них заглядає,
в ріках швидких, лісах і нивах
у Божий день там спочиває.
Вся благодать в твоїх хатинах,
Метелик вперто на сонце летить,
бо суті життя він не знає,
та ліве вже крильце у нього горить,
та ж просто тепла він прохає.
Для нього тепло - це турбота,
Холодний спокій зігріває смуток,
і горло крижане не гріє чай,
коли по стінках ллється водограй
як слів холодних, й теплих жмуток.
Морозний подих не малює вже на вікнах
Стоїть над прірвою гори
бездушний чоловік, він без очей.
І вже від сонця ніс згорів
від багатьох недоспаних ночей.
Він втратив зір, не знає він,
В старому зсушеному серці,
дірявому, потертому від зрад,
звучать солодкі звуки терцій,
що загулшають стукіт ихих вад.
І кожен вечір ллються сльози
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
Я сумую за твоїм кучерявим волоссям,
п'янющими віями, кавовим голосом,
я сумую за милим твоїм відголоссям
і долонь твоїх доторком як пшениці колосом.
Ти далекий голандський тюльпан,
Знаєш, я не вмію збирати зірок,
я не вмію писати з натури картини,
я не можу латати у серці дірок
і не зроблю із тебе скульпури ліпнини.
Я не дарую квітів, обручок й кілець,
Бійтеся, люди, не віяння вітру,
не значної води і без краю вогню,
а ви бійтеся мить, коли вам об макітру
розіб"ють повну пляшку, та й іще не свою.
Бійтесь того, що ви, без підозри на будь-що
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?
Вибач, що не вдалося сьогодні зустрітись,
вибач, що не скрипнув старими дверима,
вибач, що вчасно не зміг освіжитись
глибокими й спокусними очима.
Засинати без тебе - це мука