Не ятри зором часу
Ці квіти літні — рани життя
не доторкайся пучками і очі відведи
не ятри ураз болючих зором
а кольором квіток зір не роздряпуй
не треба й білого а безіменного
такого як прихилення неньчиного лона
до всього тебе чи Наддніпрянщини
до струмування вод… Кінь тулить
губи в течію і храпами роздмухує
себе і козака сумного що затруїв
свій зір цвітом калиновим…
Тепер не промиваю проточною водою очі…
Там у минулому вони покинуті
усі неначе діти і в кожній крапці
зримості хтось хто у початках
крові вже був врахований
і принаджений до забуття нащадками…
Там вже і ми
мене ж там більше аніж тут і роду
більше там дід якого витягли
разом із щулами на колективний двір
де свиням на корита і сволок розпустили
хрести розпалися і числа розповзлися
тут тисяча
там сімсот
а решту років за браком цвяхів
до дна суспільного пришили до дна корита…
Все поросло шипшиною і не ступнеш
углибину бо карлючки впиваються
і тільки зрілі краплі
кривавим застереженням:
не озирайся на рани часу…
І гостро так довкруж
ніби карлючки з жил щомиті вихлинають…
***
