Невже ж навіки?
Схлинання співу калинового,
спливання крові в золоте,
кричання зручене з тривогою:
щось в святі чиниться не те…
Римується вже відчай з вічністю,
у горлі крик сучком загвинчено,
дороговкази покалічені
загналися у землю виклично.
І ніби струни, в мізку звивини
бриніть готові, намагнічені,
проте повітря часом скривлене,
а голоси словами мічені…
І зайві звуки долучаються
до першозмістів: «воля» — «кволя»…
«Вкраї…» «кров’їною» пручається
в свідомості, йде «доля» в «болі»…
І ніби кашель западющий
лунає гуркіт бетеерів…
Імперіє! Ти невмируща.
Ти пропадюща, як холєра…
Бинти — на трут, а на кресала
трощіть багнети задля іскри…
Шкварчить знов заклик, наче сало,
перед спрямованим вже військом:
«— То-варищі…» А з телевежі
кров скрапує в ефір кривавий,
і у безглуздому безмежжі
луна не «слава» — «рая», «клава»…
А ми, розгублені, мов діти,
руки шукаємо широкої,
щоб затулитися від світу
стоногого, стоокого.
І тулимо до віч полотнища,
волаючи: — Героям слава!..
Посунуло смертельне полчище
єдинозвивне і стоглавне…
І міниться блакить на золото,
що хутко жаром наливається…
Газетний крук з рук рветься полетом,
і страхом простір захлинається…
Натужний зір береться плямами,
аби розгледіти будучину…
Стають узвишшя наші ямами —
невже ж навіки ми сполучені?..
***
