Обіцянка
Цей кримський рай — з незгаслим розмарином,
коротким строком визначених втіх —
прискорював життя і майже похвилинно
нагадував, що жив не так, не так, як міг.
Безглузда метушня, застілля та похмілля,
спустошлива любов, порожні балачки…
Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля,
зболіло рвала рот — світ рвався на клочки.
Та хто я? Що я міг? Закинути роботу?
І вицмулить вина на півтора кербе?
І солодко заснуть у кирзових чоботях,
і бачити вві сні в Криму, в раю, — себе?..
Лежать на лежаку холодному до ранку
і слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків,
і думать про тепло під моря колисанку,
про твердість кулаків та волю жебраків.
Я міг би, міг би жить велично у лахмітті
і думати про час під сколихи зірок,
якби ж не ця душа, залякана, самітна,
якби ж не тіло це, протерте до дірок.
Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня,
то думав би про світ буденний та простий…
Та жив я так, як жив, — по-іншому не вийшло.
Проте я знав, що йду до світлої мети.
Вона десь на краю півострова чи в морі,
по обрію пливе переблиском вогнів;
якби ж не світло дня, аби не сни прозорі,
обіцяний той рай приснився б і мені.
***
