“Овиддя, вітром не розмите”
Овиддя, вітром не розмите,
розпасяно в теплі лежить,
і золота стеблина жита
благословля серпневу мить.
Зійшовши з самого вершечка
небес високих, впало вниз
дзвінкого простору кілечко
і нанизалося на спис,
на гострий спис соняшничиння,
на вістря жовтого стебла
дзвінка вже нижеться калина,
намисто літнього тепла.
У кожній бубці гусне сонце,
в клубки згортається трава,
і сріблоспівне волоконце
у кокон літо сповива.
***
