“Папір зіжмаканий”
Папір зіжмаканий, мов з мертвого обличчя маска,
не білістю відстрахує, а м’якістю:
не розрівнять його до чистоти дзеркальної…
І не розтане він, і не повстане…
О душо зраблена, скоцюблена, ніколи не віддзеркалиш ти
прямопадучих небесних променів, і не обляжеш
опуклого весняного тепла…
Час самотворний приб’є тебе кіптюгою
і перебарвить твою прикметність:
«сумління» на «смоління»,
немовби сажа є визначальною…
Тому і втуплений обличчям у стіну,
бо не зібгати цей бетонний аркуш,
хіба що сплямувати можна плювком,
відбитками долонь чи спалахнути кров’ю…
Ніби обмарило: стіна, стіна, стіна…
А замість стелі — папір зіжмаканий…
І голос, закоркований в провиннім соусі,
свідчить про оболонку слова,
а не суть…
о воле…
***
