Поклик
Намарилось недоброхіть:
недбайний день і погуляння,
кругом штахетник, наче кліть,
а посередині стоїть
драбина в небо, і останній
щабель зелений, наче віть, —
не досягнуть, не долетіть,
бо неспроможен до літання…
Поволі-воленьки іти,
перебирать щаблі трухляві,
а на хмарині зверху — ти,
в блакить вмочивши крила дляві,
пливеш — мені не досягти…
Щаблі обрушуються —
ниць
я падаю грудьми на кілля,
і стрімко в пролійки зіниць
земля вліта, як шмат вугілля.
Свідомість гасне: попіл, тьма,
поволі зменшується іскра…
Та раптом голос підійма:
— Вставай! Хутчій! Рівняйсь на дійсне! —
Я звівсь і відпечатав крок,
рівнявсь на сонечко ліворуч,
проте хмарину бачив зрок,
хоча очей не зводив вгору.
І чув пекучий в грудях біль,
так ніби паколи стриміли,
і голос чув, що звідусіль
гукав:
— Лети душею, а не тілом!
***
