“Повітряним містком нас доля сполучила”
Повітряним містком нас доля сполучила,
розпеченим гвіздком єднала руки нам,
та простір розхитавсь, і в глибину провалів
то розум западавсь, то день у день зникав.
Які такі зв’язки, які такі сполуки,
що рвуться нетривкі клітини і кістки,
лиш виступає кров там, де сіамську руку
вже біль розчленував на дві, на дві руки…
Гадалось, що одне, ніколи не ділиме,
не розімкне ні час, ні лезо крижане,
і буде глибшим слід, і далі шлях ітиме,
вестиме доля нас, а не тебе й мене…
Минулося… Між нас все товщий шар повітря
і пам’яті провал, та начебто й не жив.
Крізь урвище несе пожухле листя вітер,
щоб знову береги я криком сполучив.
***
