Припадаючи до краплі
Обтяжений життям, земною глибиною,
я стежу: ген летить угору голос мій…
і лійкуватий день сотає наді мною
мерхляве порохно і бджіл пожовклих рій…
Угору-вгору, — гей! — у небо глибкувате
засотується все, що віджило свій вік,
і камінь відліта розмоклий, наче вата,
і образи летять крізь щілини повік.
Угору, вгору, вго… — в безодню, у безкрає,
як жорен відліта запорохнілий степ,
і, вкручений в зеніт, над ними зависає,
щоб простір розмолоть на мливо золоте…
І золотим стовпом вода звелась зі ставу,
щоб відстань зберегти і колір роз’єднать,
та промінець промкнувсь, і миттю все скривавив,
і очі розімкнув, немов зірвав печать.
І раптом ти прозрів і став, як сіль — стооким,
і віями махнув, і борошно здмухнув,
і погляд розпростерсь на всі чотири боки:
і, обігнувши світ, у краплі знов замкнувсь.
О крапле голосна, росино світоповна,
лиш ти одна геть все спроможна охопить,
бо глибина твоя болюча, негріховна,
вбирає забуття, щоб зриме відродить.
***
