Серпневе
В пониззі, ген, вогні жаріють,
аж золотіють береги,
легкі підпалини чорніють
на хмарах ніжно-голубих.
Легкавий дух переймом з яру
іде поволеньки на схід,
де засвітився місяць каро
відкритим поглядом на світ.
Початим вечором на чати
стає вода біля джерел,
аби мовчати, колихати
дрібненький, холодненький перл.
Своє затаєне шептання
по лузі вистелила — ген…
За кошеницю, за смеркання,
за пожовтілий вже ромен.
І човен той хиткий, дощатий
за дня пришпилений до пня —
у ньому можна однувати
і почуватись, як зерня…
Проте далеко не відчалиш,
не здоженеш швидких хвилин,
допоки сам себе не спалиш
на жарі спілих ягодин.
***
